Над чорним морем

Тим часом в скверi мiж акацiями замиготiв бiлий круглий бриль Аристида Селаброса. Бриль то зникав за купами кущiв, то знов виникав мiж акацiями. Довга бiла стьожка, обвита кругом бриля, спускалась кiнцями на плечi i метлялась од швидкоi ходи. Селаброс ходив по алеях i кидав гострими очима по дорiжках в скверi, швидко повертаючи свою кучеряву голову на всi боки. Вiн виглядав Мурашкову. Мурашкова з’явилась на кiнцi алеi. Селаброс побiг до неi назустрiч. Вiн взяв ii за руку й так мiцно здавив, що вона насилу здержала крик.

– Чого ви приiхали в Одес? – спитала вона в Селаброса трохи сердито.

– Щоб подивитись на вас. Я день не бачив вас в Кишиневi й трохи не вмер, – промовив Селаброс, дивлячись на Надежду Мурашкову палкими очима.

– Вертайтесь зараз додому! – сказала Мурашкова спокiйно, але твердо.

– Не вернусь; буду доти тинятись по Одесi, доки ви тутечки будете, – сказав Селаброс, дивлячись на Мурашкову палкими очима.

Мурашкова трохи стурбувалась од тих палких слiв, в яких виявлялось невдержане палке серце.

– Не ходiть за мною слiдком. Люде кмiтливi: почнуть кмiтить та прикмiчать; мене ославлять, – тихо обiзвалась Мурашкова i не пiшла, а побiгла на дорiжку скверу на прогалини, звiдкiль було видно людей.

Аристид пiшов мерщiй за нею слiдком, наздогнав i вхопив за руку; в його рука трусилась, неначе в пропасницi.

– Буду ходить за вами, буду ловить вашi слiди, бо згорю од жадання, як не бачитиму ваших чорних очей, – тихо промовив Селаброс. – Де будете ви, там буду й я!..

– Пустiть мене! Не мордуйте мене надаремно! Я в Одесi не сама, а з знайомими, без матерi, – сказала Мурашкова.

– Нащо вам мати? Ви людина самостiйна. Ви вже не дитина, – сказав Аристид, i в його словах почувся голос деспота. – Киньте цi дитячi погляди. Ви маете право жити по своiй волi, вволяти свою волю. Ви самостiйна людина, хоч ви й дiвчина, – сказав Аристид.

– Але я все-таки женщина. Моя репутацiя…

– Не вважайте на ту репутацiю. Ви людина сьогочасна, лiберальна. Киньте старi забобони, хоч годину поговорiть зо мною, хоч одну хвилинку! – благав Селаброс, i в його очi одразу стали тихi, м’якi, ласкавi, благаючi.

– Не можу, не можу, – тихо шепотiла Мурашкова.

– Киньмо оцю гулянку, ходiм над море, будемо гуляти вдвох над морем; ти надивишся на море, нап’ешся щастя, кохання.