Над чорним морем

Саня Навроцька та Надежда Мурашкова пiдвелись з стiльцiв. Паничi повставали, пiшли слiдком за ними й провели iх до гостиницi.

IV

Другого дня була недiля. Ранок був погожий, ясний та душний. Чималий сквер бiля одеського собору аж лиснiв, зелений та свiжий, политий водою, залитий гарячим свiтом сонця. Алеi з акацiй кругом скверу, купи кущiв на зеленiй свiжiй травi, клумби широколистих квiток – все нiби млiло в ясному гарячому свiтi. Фонтан коло самого собору бризкав нiби разками дрiбних крапель.

Краплi блищали й миготiли на сонцi, неначе розсипанi дiаманти. Люде вештались на скверi. Усе було залите свiтом. Скрiзь був рух, скрiзь кипiло живоття великого мiста. Була вже десята година.

Вiктор Комашко перший прийшов на сквер i сiв на лавцi в тiнi густого чинара. Вiн зумисне поспiшав прийти поперед усiх: в його було на думцi стрiнути Саню й поговорить з нею на самотi. Комашко обвiв очима всi дорiжки на скверi, де скрiзь ворушились, неначе в хрещика грали, люде. Санi нiде не було видно.

Перед очима в Комашка стелилась широка, перша в Одесi, Дерибасiвська вулиця, обсаджена двома рядками акацiй. Вона йшла до моря, трошки западаючи в переярку, i через ту вулицю, як через ворота, було видно в далечинi широкий простiр: гору Ланжерон над морем, а коло гори сине широке море, закутане в бiлий, легенький, прозорий туман.

Комашко задумався, втупив очi в сизу iмлу на морi, де блищали золотi скалки на водi, де бiлiли вiтрила кораблiв. Вiн неначе бачив в тiй срiбнiй iмлi, в тому ворушливому жвавому морi жваву Саню, бачив ii синi очi, яснi кучерi, обвитi блакитними незабудками.

Вона нiби мрiла перед ним в тiй поетичнiй далечi, неначе легенький херувим.

Легенька м’яка рука тихо впала на Комашкове плече. Вiн увесь кинувся, як кидаються дуже нервовi люде. Перед ним стояв Мавродiн. Вiн зняв солом’яного бриля й обтирав пiт з лоба та пригладжував гладенько причесанi виски, ще мокрi пiсля купання.

– Чого це ви задумались? – тихо спитав Мавродiн.

– Хiба ви не знаете, за що я думав? – обiзвався Комашко. – Хочу не думати за неi i все-таки думаю: вона нiколи не сходить з моеi думки: неначе якiсь чари наслано на мене.

– Нема? – спитав Мавродiн.

– Нема! Жду, жду, не дiждусь. Може, вона передумала й не поiде з нами на Малий Фонтан, – промовив Комашко.

– Шкода буде, – сказав Мавродiн i сiв на лавцi поплiч з Комашком. – А вже б час iхати, поки не вдарила спека, – сказав Мавродiн трохи згодом.