Над чорним морем

Засмiялись i коло столiв, близьких од iх, бо й там чули оповiдання Бородавкiнове. В Кишиневi на сто тисяч жильцiв тодi не було нi одноi газети. Бородавкiн був тою мiсцевою газетою. Вiн скрiзь бував, скрiзь нишпорив; знав, де хто бувае в гостях, що робить, хто з ким змагаеться, хто з ким полаявся, хто з ким кохаеться. Його усе це страшенно цiкавило. Коли вiн подавав цi новинки, його випнутi сiрi здоровi очi аж крутились.

– А знаете що, панове? Поiдьмо завтра на Малий Фонтан усi гуртом. Я вже давно там був. Походимо, погуляемо, поснiдаемо та й додому на обiд вернемось, – гукнув Бородавкiн, махнувши своею зателепуватою рукою.

– Може й в карти там пограемо? – сказав iронiчно Комашко.

– То й пограемо. Воно, бачте, над морем… може, буде смачнiше. Знаете, природа… море… свiже повiтря, поезiя, взяв би його дiдько! – сказав Бородавкiн.

Його гадка усiм була сподобна. Усi приiхали до Одеса, щоб побавитись.

– То й поiдьмо! – гукнули всi, навiть панни.

– Збiрне мiсце буде коло собору, на скверi. Завтра в десятiй годинi сядемо на трамвай та й махнемо, – сказав Бородавкiн.

– То й махнiм!.. А ви поiдете? – спитав Комашко в Санi Навроцькоi.

– Поiду, чом же не поiхати, – сказала вона. – Як ви поiдете тiльки з своiм кружком; я не люблю, як наiде багато людей, та ще незнайомих.

– Усi, усi, скiльки нас тут е, а чужих нiкого не треба! – крикнув Бородавкiн. – Усi своi, i нiкого чужого – анi однiсiнькоi людини.

– Та не кричiть так здорово, та не махайте руками, бо вашу постать видно на ввесь бульвар! – сказав до його Комашко.

– Так завтра в десятiй годинi? – знов гукнув Бородавкiн, прощаючись i похапком тикаючи всiм руку, – я дам не силую, бо присилувать когось до забавки трудно… Але сподiваюсь побачити там i вас, дами!

– Добре, добре, – сказали панни.

Бородавкiн потягся помiж стiльцями, ледве несучи своi важкi широкi плечi та здорову голову в солом’яному широкому брилi.

Несподiвано схопився з моря вiтер. Засипаюче море неначе зiтхнуло й дихнуло мiцними грудьми на берег.

Вiтер дмухнув на бульвар. Широкi полотнища парусини заметлялись над столами та головами публiки. Парусина бахкала, надувалась, коливалась, неначе хотiла зiрватись з шнурiв. Акацii й чинари зашелестiли, газовi рiжки замиготiли. Стрiчки на дамах заметлялись. Подекуди злiтали брилi з голiв i падали на публiку. Публiка заворушилась i почала розходитись. І знов вiтер несподiвано впав так швидко, як i схопився, неначе море позiхнуло раз, другий спросоння та й знов заснуло.