Одіссея

Днями й ночами сумлiнно й старанно

Ключниця пильно усе стереже, вельмидосвiдна жiнка,

Опсова донька, стара Еврiклея, Пейсенора внука.

Кличе в комору ii Телемах i мовить до неi:

«Влий-но до амфор для мене вина солодкого, неню,

Щонайсмачнiшого, крiм лиш того, що отут стережеш ти

Для нещасливця, ждучи, чи вернеться все ж вiн додому,

Смертi уникнувши й Кер, – мiй отець, Одiссей богорiдний.

Амфор дванадцять наповни й накривками щiльно прикрий iх,

Ячного борошна всип у мiхи, що iз шкури пошитi,

Двадцять мiрок муки, що змелена дрiбно на жорнах.

Знай це сама лиш, одна приготуй i збери все докупи,

Ввечерi все заберу я, коли до верхнiх покоiв

Матiнка пiде, про сон помишляючи свiй i спочинок.

Їхати в Спарту я маю i в Пiлос, пiсками укритий, —

Може, де вiсть про повернення милого батька почую».

Так вiн сказав. Заридала старенька тодi Еврiклея

І, лементуючи гiрко, промовила слово крилате:

«Звiдки у тебе, дитя мое любе, ця думка на серцi

Виникла? Як ти наваживсь у сторону iхати дальню,

Наш ти единий, коханий? Пропав од вiтчизни далеко,

Десь у незнанiм краю, i сам Одiссей богорiдний!

Цi ж, як од’iдеш, у слiд тобi лихо негайно замислять,

Занапастять тебе пiдло i все тут мiж себе подiлять.

Дома, з своiми лишайся! Навiщо тобi десь блукати

В морi пустинному й тяжко усяку терпiти недолю?»

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Ти не журись, моя неню! Тож не без богiв отой задум.

Лиш поклянись, що про все це ти матерi любiй не скажеш,

Поки аж днiв одинадцять мине чи навiть дванадцять,

Чи як почуе сама про вiд’iзд мiй i стане тужити, —

Тiльки б не плакала дуже й сльозами краси не сушила».

Так вiн сказав, i старенька велику богiв йому клятву

Щиро дала, а скiнчила клястися вона й присягатись,

В амфори зразу ж вино почала наливати солодке,

Борошно ячне всипати в мiхи, iз шкури пошитi.

А Телемах до господи у гурт женихiв повернувся.

Інше замислила тут ясноока богиня Афiна:

Мiсто оббiгала скрiзь, Телемаха прибравши подобу,

Кожного мужа спиняла i мовила кожному слово,

Щоб на швидкий корабель усi позбирались надвечiр.

Свiтлому Фронiя сину, Ноемону, потiм сказала

Дати швидкий корабель, i радо вiн те обiцяв iй.

Сонце тим часом зайшло, i тiнями вкрились дороги;

Спущено в море швидкий корабель, всi укладено в нього

Снастi, що iх на собi кораблi добропалубнi носять.