Одіссея

Кров з неi чорна побiгла, й дихання покинуло костi;

Швидко на частки ii подiлили й вiдрiзали стегна

Так, як наказуе звичай, i жиром обабiч обклали,

Згорнутим вдвое, а зверху сирим iще м’ясом накрили.

Старець палив на вогнi iх, вином окропивши iскристим,

А молодi бiля нього в руках п’ятизубцi тримали.

Стегна спаливши телицi й утроби ii скуштувавши,

Решту усю на шматки порубали й, рожнами проткнувши,

Смажити стали, рожни над вогнем повертаючи гострi.

А Телемаха тим часом купала тодi Полiкаста,

Нестора Нелеiада прекрасна дочка наймолодша.

Вимивши, тiло йому оливою добре натерла,

Потiм хiтон полотняний i плащ надягнула на нього —

Вийшов з купелi юнак, до безсмертних на вигляд подiбний,

І, пiдiйшовши, близ Нестора сiв, керманича люду.

М’ясо тим часом засмажили вже i з рожен поздiймали.

Сiли до учти вони. А навколо стола метушились

Слуги дбайливi, вина в золотi доливаючи кубки.

Потiм, коли уже голод i спрагу вони вдовольнили,

Знову почав промовлять до них Нестор, iздець староденний:

«Дiти моi, пишногривих ведiть Телемаховi коней

І запряжiть iх у повiз, щоб iхати мiг вiн в дорогу».

Так вiн сказав, i, слухняно скорившися батьковiй волi,

Зразу ж, негайно впрягли в колiсницю баских вони коней,

Ключниця хлiба й вина iм дала та печеноi страви,

Ласощiв тих, що iдять владарi iх, небес вихованцi.

Вийшов тодi Телемах на запряжений повiз прекрасний;

Поруч i Несторiв син, Пiсiстрат, проводар мужовладний,

На колiсницю зiйшов i, вiжки тримаючи мiцно,

Хльоснув по конях бичем, i вони залюбки полетiли

Полем, i Пiлос високий далеко позаду лишився.

Ярмами так цiлий день своiми вони потрясали.

Сонце тим часом зайшло, i тiнями вкрились дороги,

Поки у Фери вони прибули, у дiм до Дiокла, —

Сином вiн був Ортiлоха, що сам народивсь од Алфея;

Там вони нiч пробули, i гостинно прийняв вiн прибулих.

Ледве з досвiтньоi мли заяснiла Еос розоперста,

Коней баских запрягли i, на повiз оздоблений ставши,

Швидко помчали од брами вони й передсiнку лункого, —

Хльоснув по конях один, i тi залюбки полетiли.

На рiвнину прибули вони, всю пшеницями укриту,

Там свою й путь завершили, – так швидко домчали iх конi.

Сонце тим часом зайшло, i тiнями вкрились дороги.