Одіссея

Потiм, коли уже голод i спрагу вони вдовольнили,

Нестора синовi мовив тодi Телемах тямовитий,

Голову близько схиливши, щоб iншi його не почули:

«Глянь, Несторiде, мiй друже, для серця мого найлюбiший,

Як в цих покоях лунких все виблискуе мiддю яскраво,

Золотом, срiблом, та ще ж i слоновою кiстю, й електром!

Тiльки у Зевса, мабуть, оселя така на Олiмпi!

Скiльки скарбiв тут коштовних! Дивлюся – i дивом дивуюсь».

Слiв його тихих, проте, дочув Менелай русокудрий

І, промовляючи, з словом до них звернувся крилатим:

«Дiтоньки любi! Із Зевсом нiкому з людей не рiвнятись,

Все-бо у нього нетлiнне: скарби i будiвлi численнi.

Може б, з людей хто зi мною й помiрявсь достатком, а може,

Й нi; та багато блукавши i лиха зазнавши багато,

Все це привiз в кораблях я й на восьмому роцi вернувся,

Кiпр, Фiнiкiю й Єгипет вiдвiдавши в довгих блуканнях.

Був я також в ефiопiв, сидонян, в краiнi ерембiв,

В Лiвii був, де рогатими родяться зразу ж ягнята,

Де по три рази щороку котяться i вiвцi, i кози;

Там нi господар, нi навiть пастух ще не вiдав нестатку

Нi в молоцi у солодкiм, нi в м’ясi та свiжому сирi,

Цiлий-бо рiк молока удосталь там можна доiти.

Поки блукав по чужих я краях i всякого скарбу

Там набував, тут iнший неждано й негадано, нишком,

Пiдступом злоi дружини убив мого брата ганебно.

Тим-то й не тiшить мене те багатство, що ним володiю.

Мабуть, уже вiд батькiв своiх, хто б не були вони, досi

Чули й самi ви, скiльки зазнав я, як дiм я утратив,

Повний добра i усiм для життя устаткований добре.

Краще б третину я мав iз того, що в домi моему

Надбано, тiльки б живими лишилися тi, що в широкiй

Троi загинули, одаль вiд Аргоса, славного кiньми.

Часто журюсь я за ними всiма, iх оплакую гiрко,

На самотi у покоях просторого сидячи дому, —

То утiшаю собi я риданнями серце, а то iх

Стримую, – швидко насичуе горе, що душу морозить.

Та нi за ким з них усiх не сумую я так i не плачу,

Як за одним; згадаеш про нього, стають осоружнi

Їжа i сон, – нiхто-бо з ахеiв не витерпiв стiльки,

Скiльки зазнав i стерпiв Одiссей.

Долею стали його, а моею – весь час безутiшна

Туга, що так його довго нема i не знаемо навiть,

Вмер чи живий вiн де-небудь. По ньому, звичайно, сумують

Батько старенький Лаерт, i розважна його Пенелопа,

І Телемах, що дома покинув його в сповиточку».