Одіссея

Так вiн сказав, i плакать збудив вiн у сина бажання:

Сльози на землю закапали з вiй, як про батька почув вiн;

Щоб приховать iх, пiднiс до очей обома вiн руками

Плащ свiй пурпурний. Але Менелай спостерiг це вiдразу,

І мiркувати почав вiн у мислях i в серцi своему:

Виждати, поки той сам про батька в розмовi згадае,

Чи розпитати вперед, щоб про все докладнiше дiзнатись.

Поки отак мiркував вiн у мислях i в серцi своему,

З високоверхоi спальнi пахущоi вийшла Єлена,

Мовби сама Артемiда з’явилася золотострiльна;

З нею ввiйшовши, Адреста вигiдне пiдсунула крiсло,

З вовни м’якоi внесла килимок iй пiд ноги Алкiппа,

Срiбну шкатулку Фiло подала iй, яку тiй Алкандра

Подарувала, дружина Полiба, що жив у Єгиптi,

В Фiвах, де в кожному домi скарбiв е коштовних багато.

Подарував Менелаевi й сам вiн двi срiбнi купелi,

Гарнi триножники два i золота десять талантiв.

Крiм того, краснi дала i дружина дарунки Єленi:

Із золотим веретеном округлу iз срiбла шкатулку

На колiщатах, з краiв облямовану золотом чистим.

Ставить служниця Фiло ту шкатулку своiй господинi,

Повну куделi тонкоi, – лежало у нiй веретено

В темно-фiалковiй шерстi, що пасмами вниз обвисала.

Сiла у крiсло вона, на пiднiжок поставивши ноги,

І почала чоловiка розпитувать жiнка докладно:

«Чи не довiдався ти, Менелаю, паростку Зевсiв,

Що то за люди, якi завiтали до нашого дому?

Чи помиляюсь, чи правду повiм, а пiдказуе серце:

Ще я нiкого, здаеться, як муж цей, не бачила досi

Нi iз мужчин, нi з жiнок, – дивлюся – i дивом дивуюсь! —

Хто б так на сина скидавсь Одiссея, вiдважного серцем,

На Телемаха, що дома покинув його в сповиточку

В час той, коли через мене, безстидну, ахеiв загони

В Трою далеку походом военним усi вирушали».

Вiдповiдаючи, мовив тодi Менелай русокудрий:

«Думаю й сам я тепер, як i ти, дружино, вважаеш.

Все-бо точнiсiнько в нього – i руки тi самi, i ноги,

Й погляд очей, i чоло, i волосся таке ж кучеряве.

От i сьогоднi, коли я згадав у розмовi з гостями

Про Одiссея, якоi бiди вiн зазнав задля мене,

В нього ж гiркi iз-пiд брiв на землю закапали сльози;

Щоб приховать iх, свiй плащ до очей вiн пiднiс пурпуровий».

Несторiв син Пiсiстрат у вiдповiдь мовив до нього:

«Паростку Зевсiв, владарю людей, Менелаю Атрiде,

Справдi доводиться сином того вiн, про кого ти кажеш.