Одіссея

Тiльки вiн скромний юнак i соромиться в серцi своему,

Щойно ввiйшовши, уже й словами отут розкидатись

Перед тобою, що голос твiй тiшив нас так, наче божий.

Вирядив з ним i мене уже Нестор, iздець староденний,

Проводирем йому бути. Побачитись хтiв вiн з тобою,

Щоб ти порадив його, чи словом то буде, чи дiлом.

Синовi, втративши батька, багато доводиться в домi

Лиха терпiти, якщо оборонникiв iнших немае,

От як тепер Телемах залишився, й немае в народi

Бiльше нiкого, хто б мiг вiд нещастя його захистити».

Вiдповiдаючи, мовив тодi Менелай русокудрий:

«От дивина! То невже ж завiтав до господи моеi

Син мого друга, що стiльки вже витерпiв вiн задля мене!

Краще з усiх я аргеiв його сподiвавсь привiтати,

Тiльки в швидких кораблях нам по бурному морю б дозволив

Зевс громозвучний, Олiмпу владика, додому вернутись:

В Аргосi дав би я мiсто йому для життя, збудував би

Дiм i з Ітаки його з багатством усiм перевiз би

З сином i всiми людьми, якесь увiльнивши для нього

Мiсто околишне – з тих, що владi моiй пiдлягають.

Близько ми з ним живучи, зустрiчались би часто, й нiщо нас

Не роздiляло б у приязнi нашiй i радостi спiльнiй,

Поки когось iз нас чорною хмарою смерть не окрие.

Хтось iз безсмертних богiв, як видно, позаздрив на нього,

Й вiн, бiдолашний, один повороту додому не мае».

Так вiн сказав, i заплакать у всiх розбудив вiн бажання.

Плакала гiрко Єлена аргейська, народжена Зевсом,

Плакати став Телемах, i сам Менелай, син Атрея;

Навiть i Несторiв син тодi сльози почав проливати:

З тугою в серцi згадав бездоганного вiн Антiлоха,

Брата, що свiтлий убив його син Зоряницi ясноi,

А спогадавши, звернувся до нього iз словом крилатим:

«Сину Атреiв, смертних ти розумом всiх перевищив,

Нестор нам сивий не раз це говорить, коли ми про тебе,

В домi своему зiбравшись, згадаемо часом в розмовi.

Нинi ж мене ти, будь ласка, послухай. Не дуже я радий

В жаль по вечерi вдаватись, ще прийде на те Зоряниця,

Рано народжена. Не боронитиму все ж над своiми

Близькими плакать, коли вже недоля i смерть iх настигла.

Тiльки й пошани для смертних нещасних, коли на iх пам’ять

Кучерi ми острижем чи з очей своiх зронимо сльози.