Одіссея

Тiльки тодi, як до тебе вiн звернеться сам iз словами,

Ставши таким, як i був, коли перед вами заснув вiн,

Силою бiльш не тримайте старого, i ти розпитати

Зможеш, герою, хто iз безсмертних тобi заступае

Путь поворотну по хвилях багатого рибою моря».

Мовила це – та й зникла у хвилях бурхливого моря.

Я ж до своiх кораблiв, що стояли в пiсках прибережних,

Знову пiшов, i тяжко мое хвилювалося серце.

Потiм, коли до свого корабля i до моря дiйшов я,

Ми зготували вечерю, i нiч божественна настала.

Спати лягли ми тодi на березi моря шумливiм.

Ледве з досвiтньоi мли заяснiла Еос розоперста,

Берегом йшов я пiщаним широкодорожного моря

Й щиро молився богам. Супутникiв вiв я з собою

Трьох, на яких у кожнiй би справi поклавсь цiлковито.

В лоно широкого моря полинувши, свiтла богиня

Із глибини принесла нам чотири тюленячi шкури,

Тiльки-но здертi, – пiдступ на батька вона замишляла.

Виривши лiгва для нас у пiску прибережнiм, тим часом

Сiла вона i чекала, аж поки прийшли ми до неi;

Покотом всiх нас поклала вона i шкурами вкрила.

Прикрою засiдка та нам здалася. І прикро вражав нас

Запах убивчий тюленiв, що живляться тванню морською.

Хто б це улежати мiг iз морською потворою поряд?

Та порятунок i помiч велику вона подала нам:

Кожному в нiздрi поклала амбросii трохи, що пахла

Солодко так i запах огидний отой забивала.

Так ми, терпiння набравшися, цiлий пролежали ранок.

Зграею випливли з моря тюленi i в ряд полягали

Покотом всi спочивати на березi моря шумливiм.

Виплив опiвднi iз моря й старий i оглянув навколо

Жирних тюленiв своiх, усiх обiйшов, полiчив iх.

Першими нас мiж потвор полiчив вiн, про пiдступи нашi

Й гадки у серцi не мавши; прилiг тут на березi й сам вiн.

З криком тодi ми напали на старця й руками своiми

Мiцно схопили його. Та мистецтва свого не забув вiн.

Спершу у лютого вiн обернувсь буйногривого лева,

Потiм в дракона, у барса та ще в величезного вепра;

Плинною став вiн водою, розложистим деревом потiм.

Ми ж, терпiння набравшись, старого безстрашно тримали.