Одіссея

Ревно голосячи, мовить крiзь сльози до них Пенелопа:

«Слухайте, любi! Послав менi горя й журби Олiмпiець

Так, як нiкому з жiнок, що родились зi мною й зростали:

Спершу загинув мiй муж благородний iз серцем левиним,

Найвидатнiший з данаiв у доблестях рiзноманiтних,

Слава якого в Елладi i в Аргосi широко лине.

Нинi ж i сина коханого бурi кудись в невiдоме

З дому забрали, – я навiть не чула, коли вiн зiбрався.

З вас же нi жодна, жорстокi, i в думку собi не поклала

З лiжка збудити мене, хоч знали усi ви напевно

Час, коли з дому на той корабель вiн пiшов крутобокий.

Знала б тодi я, що вiн у далеку зiбрався дорогу,

Дома, проте б, залишивсь, хоч i як би в ту путь поривався,

Чи неживою мене у своiй би покинув оселi.

Швидше гукнiть-но до мене сюди служника ви старого,

Долiя, з тих, що дав батько менi, коли йшла я ще замiж;

Сад вiн багатодеревний менi стереже, – тож негайно

Десь iз Лаертом хай сяде i все хай розкаже докладно, —

Може, той серцем своiм придумае якось нагоду

З скаргою вийти до люду, мовляв, женихи замишляють

Пiдступом сина убити в нащадка богiв Одiссея».

Лагiдно мовить стара годувальниця iй, Еврiклея:

«Доню кохана! Хочеш – безжальною вбий мене мiддю,

Вижени з дому мене, – не втаю я вiд тебе нi слова.

Знала усе я тодi i всього принесла, що звелiв вiн, —

Хлiба й напоiв солодких. Та взяв вiн iз мене велику

Клятву – про це не ранiш дванадцяти днiв розказати,

Як не спитаеш сама чи вiд iнших про це не почуеш,

Щоб не псувала плачем ти прекрасноi вроди своеi.

Краще умийся i, стан свiй у чисте прибравши одiння,

Вийди у верхнi покоi з своiми служницями разом

І помолися Афiнi там, Зевса могутнього доньцi, —

Сина твойого вiд смертi здолае вона врятувати, —

Та не труди вже ти старця тружденного.

Щоб у блаженних богiв лиш ненависть була до нащадкiв

Аркесiада, хтось з них залишиться й власником буде

Високоверхого дому й далеких ланiв плодоносних».

Мовила – й плач вгамувала, й вiд слiз iй утримала очi.