Одіссея

Навiть безсмертний, сюди надiйшовши

Й глянувши, зачудувався б i в серцi вiдчув насолоду.

В захватi щирому тут зупинився гонець свiтлосяйний.

Потiм, коли надивився i тим свою душу натiшив,

Вiн увiйшов у простору печеру. Глянувши тiльки,

Зразу ж його упiзнала Калiпсо, в богинях пресвiтла,

Бо один одного вiчнi не можуть богове не знати,

Навiть коли б мiж собою й нiколи вони не стрiчались.

Та не знайшов Одiссея, вiдважного серцем, в печерi, —

Як i ранiш, той на скелi сидiв прибережнiй, i плакав,

Смутком, слiзьми i риданням свою розриваючи душу,

І в неозору морську далечiнь крiзь сльози дивився.

І запитала в Гермеса Калiпсо, в богинях пресвiтла,

В крiсло чудове, блискуче його посадивши гостинно:

«З чим же то, золотожезлий Гермесе, до мене прийшов ти,

Гостю мiй любий та гожий? Не часто буваеш ти в мене.

Що тобi треба, скажи, – спонукае-бо серце зробити

Все, що я в силi зробить, усе, що зробити можливо.

Прошу, заходь, щоб могла як гостя тебе я прийняти».

Мовивши це, богиня поставила стiл перед гостем,

Повний амбросiй, червоний нектар iз водою змiшала;

Із задоволенням iв i пив тут гонець свiтлосяйний,

А як уволю поснiдав i iжею дух пiдкрiпив свiй,

То до богинi звернувся i в вiдповiдь мовив до неi:

«Ти мене, бога, питаеш, богине, чого завiтав я, —

Щиро тобi розповiм, як сама ти того побажала.

Зевс наказав менi йти сюди, йшов я не з власноi волi.

Хто б це хотiв добровiльно пробiгти солоного моря

Простiр безкрайнiй? То й близько тут мiсця не видно, де люди

Жертви священнi богам в гекатомбах приносили щедрих.

Та неможливо велiння егiдодержавного Зевса

Переступати й богам або ухилятись вiд нього.

Мовить вiн, муж найнещаснiший тут пробувае у тебе

З тих, що Прiамове мiсто колись дев’ять лiт воювали,

А на десятий, в руiну його обернувши, додому

Їхали; та, повертавшись, Афiну вони прогнiвили,

Й вiтер вона лиховiйний i хвилю страшну iм наслала.

Товаришi його славнi усi там загинули марно,

Тiльки його сюди вiтер занiс i хвиля пригнала.

Отже, велить тобi Зевс якнайшвидше його вiдпустити,

Бо не загинути десь вiд рiдних i любих далеко —

Доля судила i рiдних побачить йому, i вернутись

В високоверху оселю i в милу його батькiвщину».