Одіссея

Так вiн сказав, i жахнулась Калiпсо, в богинях пресвiтла,

Та, до Гермеса звернувшись, промовила слово крилате:

«О, якi заздрi, якi ви, богове, над мiру жорстокi!

Як вас гнiвить, коли явно богиня iз смертним роздiлить

Ложе i любого iй за свого визнаватиме мужа!

Так, коли мужем взяла Орiона Еос розоперста,

Дуже iй заздрили ви, що в небi живете безжурно,

Поки, здогнавши в Ортiгii, нiжними стрiлами з лука

Золотошатна убила його Артемiда пречиста.

Так, коли, серця послухавши, пишноволоса Деметра

На цiлинi, уже оранiй тричi, кохання i ложе

Стала дiлить з Ясiоном, – недовго було невiдомо

Зевсовi це, i блискучим його поразив вiн перуном.

Заздрите нинi й менi ви, що смертного маю за мужа.

Я ж врятувала його, коли на розбитому кiлi

Вiн опинивсь, – корабель його бистрий перуном блискучим

Зевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря.

Товаришi його знатнi загинули всi в тiй дорозi,

Тiльки його сюди вiтер принiс i хвиля пригнала.

Я ж i кохала його, й годувала, й безсмертним зробити

Пообiцяла, щоб вiн уже зовсiм не старiв нiколи.

Та неможливо велiння егiдодержавного Зевса

Переступати й богам або ухилятись вiд нього.

Раз того Зевс вимагае й наказуе, – хай уже iде

В море пустинне, менi ж – нема його як виряджати:

Нi кораблiв веслохiдних у мене нема, нi супутцiв,

Щоб помогли йому iхати лоном широкого моря.

Все ж я готова порадить його, не таiвши нiчого,

Як йому цiлим-здоровим до рiдного краю вернутись».

Вiдповiдаючи, мовив тодi iй гонець свiтлосяйний:

«Тож вiдпусти його швидше, побiйся ти Зевса гнiвити,

Щоб i тобi його гнiву зазнать не прийшлось незабаром».

Мовивши це, вiддалився могутнiй гонець свiтлосяйний.

Зевсову волю вiд нього почувши, нiмфа-владарка

До Одiссея, вiдважного серцем, вiдразу ж побiгла.

На прибережнiй вiн скелi сидiв, i вiд слiз його очi

Не висихали, солодке життя по краплинi стiкало

В тузi по дому, й до нiмфи душа його вже не лежала,

Ночi, проте, мимоволi проводити з нею вiн мусив

В гротi глибокiм, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала.

Вдень же на скелi стрiмкiй над берегом моря сидiв вiн,

Смутком, слiзьми i риданням свою розриваючи душу,

І в неозору морську далечiнь крiзь сльози дивився.

Близько до нього пiдходить i мовить в богинях пресвiтла:

«Годi тобi, бiдолашний, журитися так i весь вiк свiй

Тут марнувати! Я вже тебе й вiдпустити готова.