Одіссея

Йди ж бо великi дерева рубай та мiддю збивай з них

Плiт широкий; а потiм помостом iз брусся його ти

Високо встелиш, щоб винiс тебе вiн крiзь море iмлисте.

Хлiба, й води, i вина червоного дам я доволi,

Щоб у дорозi голод свiй мав би ти чим вдовольнити,

В шати тебе одягну i пошлю тобi вiтер попутний,

Тiльки б ти цiлий-здоровий до рiдного краю вернувся,

Як побажали боги, що простором небес володiють,

Значно сильнiшi вiд мене як розумом, так i дiлами».

Мовила – й свiтлий жахнувсь Одiссей, у нещастях незламний,

І, обiзвавшись до неi, вiн слово промовив крилате:

«Не поворот мiй, богине, щось iнше ти маеш на думцi!

Перепливти на плоту менi кажеш страшну й небезпечну

Моря глибiнь, що нелегко й швидкi кораблi рiвнобокi

Перепливають ii, утiшенi Зевсовим вiтром!

Наперекiр тобi, я на плiт той не вийду нiзащо,

Поки не зважишся клятву велику, богине, зложити,

Що не замислиш ти бiльше менi анiякого лиха».

Так вiн сказав, i всмiхнулась Калiпсо, в богинях пресвiтла,

Й, гладячи руку, назвала його на iм’я, i сказала:

«Хитрий же ти, Одiссею, тямущий ти, не легковажний,

Раз ти до мене з таким надумав звернутися словом!

Будьте ж ви свiдками, земле i небо широке над нами,

І пiд землею Стiксовi води, – це клятва страшенна,

Бiльшоi клятви уже й мiж богiв не бувае блаженних, —

Що не замислю тобi я нiякого iншого лиха.

Думаю й мовлю я так, як самiй би собi я бажала

Радить, коли б i менi яка трапилась в тому потреба.

Маю-бо розум i я справедливий, i в грудях у мене

Дух не залiзний, а здатний до жалощiв та милосердя».

Мовивши це, вперед вирушае в богинях пресвiтла

Кроком швидким, а за нею i вiн по слiдах божественних.

Так у печеру глибоку ввiйшли – богиня i смертний;

Сiв вiн у крiсло чудове, з якого пiдвiвся недавно

Вiсник Гермес, – а нiмфа на стiл перед ним становила

Їжу всiляку й напоi, що люди iх смертнi вживають.

Поряд сiдае й сама з божистим вона Одiссеем,

Вносять амбросiю iм iз нектаром солодким служницi,

Й руки до поданих страв одразу ж вони простягнули.