Одіссея

Потiм, коли уже голод i спрагу вони вдовольнили,

Перша озвалась до нього Калiпсо, в богинях пресвiтла:

«О Лаертiд богорiдний, удатний на все Одiссею!

Отже, ти справдi бажаеш на рiдну свою батькiвщину

Зараз же iхати? Що ж, хай щастя тобi усмiхнеться!

Все ж якби серцем довiдавсь ти, скiльки недолi зазнати

Ще тобi суджено, поки дiстанешся рiдного краю,

То залишився б зi мною оселю ти цю пильнувати

Й став би безсмертним. Та нi, ти водно лише бачити прагнеш

Власну дружину, всi днi за нею ти серцем нудьгуеш,

Тiльки ж нi вродою я, нi станом своiм перед нею

Наче нiтрохи не гiрша.

Смертнiй з безсмертними зростом своiм чи красою змагатись».

В вiдповiдь знову до неi озвавсь Одiссей велемудрий:

«Ти не гнiвися, владарко богине! І сам-бо я добре

Знаю, наскiльки i постаттю, й зростом своiм, i красою

Гiрш виглядае вiд тебе розумна моя Пенелопа.

Смертна вона, ти ж безсмертна, i старiсть тобi невiдома.

Та лиш до неi я прагну й цiлiсiнькi днi пориваюсь

Все ж повернутись додому й побачити день повороту.

А як з богiв мене хтось розiб’е в винно-темному морi —

Стерплю я, маю-бо в грудях бiдою гартоване серце.

Стiльки я досi намучився, стiльки бiди натерпiвся

В хвилях морських, що нехай тепер станеться й це вже зi мною».

Так говорив вiн, а сонце зайшло, й потемнiло навколо.

Вдвох пiд склепiння печери глибокоi разом зайшовши,

Розкошували коханням вони, сам на сам залишившись.

Ледве з досвiтньоi мли заяснiла Еос розоперста,

Зразу свiй плащ i хiтон Одiссей тут накинув на себе,

Вбралась i нiмфа у довге срiблясто-блискуче одiння,

Нiжне й тонке, золотим пояском пречудовим ошатний

Стан свiй стягнула, й ясною намiткою голову вкрила,

І почала Одiссея вiдважного в путь виряджати.

Мiдну велику сокиру дала, до рук вiдповiдну,

З лезом, обабiч нагостреним добре й насадженим мiцно

На топорище з оливного дерева, гарне на вигляд.

Потiм, подавши тесло, обточене гладко, у дальнiй

Острова край повела, де великi зростають дерева —

Вiльха, й тополi стрункi, i сосни, до неба високi,

Давнiй отой сухостiй, для плавби особливо придатний.

Тож показавши йому, де великi зростають дерева,

Знову додому вернулась Калiпсо, в богинях пресвiтла.

Став вiн дерева рубати, i вмить закипiла робота:

Двадцять дерев вiн зрубав, обчистив сокирою вiття,

Гладко усе обтесавши, бруси по шнуру обрiвняв вiн.