Одіссея

Мовивши це, батогом вiн по конях шмагнув буйногривих

І аж у Еги помчав, де була його славна оселя.

Інше замислила тут ясноока Зевсова донька:

Всiм пiднебесним вiтрам вона вiльнi шляхи зав’язала,

Стихнуть звелiла усiм i спокiйно лягти спочивати,

Бистрого тiльки Борея лишила i згладила хвилi,

Щоб до самоi землi веслолюбних феакiв дiстатись

Мiг Одiссей богорiдний i Кер там i смертi уникнуть.

Так вiн два днi i двi ночi по хвилi бурхливiй носився,

Серце йому вiщувало не раз недалеку загибель.

Тiльки як третю осяяла днину Еос пишнокоса,

Вщухнув поривчастий вiтер, i море безмежне окрила

Тиша безвiтряна. Вгору пiднiсшись на хвилi високiй,

Глянув вiн пильно, i от – недалеко вже землю побачив.

Так наче дiти радiють, коли вже одужуе хворий

Батько, що довго лежав, виснажливi терплячи болi,

Й чахнув дедалi все бiльш, божеством замучений лютим,

Врештi ж боги iм на радiсть його увiльнили з недуги, —

Так же зрадiв Одiссей, як дерева i землю побачив.

Кинувсь пливти вiн, щоб швидше на сушу ногами ступити.

А на таку вже наблизившись вiддаль, щоб поклики чути,

Гомiн прибою почув вiн, що в скелях шумiв прибережних, —

З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високий

Билася там i солоною пiною все заливала.

Пристанi там не було, нi затоки, де б суднам ховатись;

Всюди лиш кручi, та скелi суворi, та рифи стирчали.

Серце й колiна тодi Одiссеевi враз затремтiли —

Повен тривоги, озвавсь до свого вiн одважного духа:

«Горенько! Нащо оцю несподiвано землю побачить

Дав менi Зевс i стiльки зорав я пучини морськоi,

Як за порiг я моря пiнистого вийти не можу!

Скрiзь лише гостре камiння, i хвиля бушуе навколо

З ревом невпинним, i всюди лиш скелi здiймаються голi.

Море при березi дуже глибоке, i нiяк ногами

Дна досягнути у ньому й уникнуть загибелi злоi.

Тiльки-но вилiзти схочу, а хвиля мене о стрiмчастi

Скелi iз силою вдарить, i спроба та марною буде.

А попливу я уздовж узбережжя, можливо, знайду там

Берег пологий де-небудь чи тиху, спокiйну затоку, —

Страшно, якщо понесе мене вiтер бурхливий в багате

Рибою море i знову стогнатиму важко я в ньому;

Чи не нашле якийсь бог злоумисний на мене велику

З моря потвору, що iх Амфiтрiта годуе преславна;

Знаю-бо – лютий на мене преславний землi потрясатель».