Одіссея

Поки отак вiн серцем своiм i думками вагався,

Хвиля страшенна його понесла вже на берег скелястий.

Шкiру зiрвало б iз нього i костi б йому потрощило,

Та положила на серце йому ясноока Афiна —

Скочить на скелю й двома ухопитись за неi руками;

Стогнучи, виснув на нiй, аж поки вiдхлинула хвиля.

Так вiн уникнув ii, та друга, набiгши неждано,

Геть його збила зi скелi й вiдкинула в море далеко.

Як у полiпа морського, коли iз нори його вирвать,

В щупальцях вогких дрiбнi камiнцi ще тримаються густо,

Так i на скелi стрiмчастiй з долонь його смiлих лишилась

Клаптями шкiра, а сам вiн пiд хвилею зник гомiнкою.

Всупереч долi загинув би так Одiссей бiдолашний,

Та напоумити встигла його ясноока Афiна:

Вирнувши з хвилi, що з ревом на кручi стрiмкi набiгала,

Вздовж узбережжя поплив, поглядаючи, може, ще знайде

Берег пологий де-небудь чи тиху, спокiйну затоку.

Так пливучи, аж у гирлi рiки яснохвильноi раптом

Вiн опинився, – те мiсце здалося йому найзручнiшим:

Вiльне вiд скель, воно й захист од вiтру давало надiйний.

Гирло потоку впiзнавши, почав вiн у серцi молитись:

«Зглянься, хто б ти не був, володарю! До тебе з благанням

Щирим вдаюсь, вiд погроз Посейдона тiкаючи з моря.

Навiть в очах у безсмертних богiв заслуговуе шани,

Хто у них захисту просить, як я, що, бiди натерпiвшись,

Нинi твою течiю i колiна твоi обнiмаю!

Змилуйсь, володарю! Бути твоiм прохачем я волiю!»

Так вiн благав, i затримав той бог течiю невгамовну,

Хвилю вповiльнив i, тишу створивши навкруг, Одiссея

В гирлi рiки врятував.

Й руки мiцнi задубiли, i серце у морi охляло;

Тiло набрякло усе, струмками вода виливалась

З рота i з нiздрiв, а сам вiн без слова лежав, без дихання,

Ледве живий, – бiдолаху знесилила втома страшенна.

А як уже опритомнiв i дух в його серцi зiбрався,

Зняв вiн iз себе оту нетлiнну намiтку богинi

Й кинув далеко у рiчку, що плинула в море безкрае.

Швидко ii понесла течiя, i Іно пiдхопила

В милi долонi тканину. Вiн вийшов iз рiчки нарештi,

Лiг в очеретi i землю родючу почав цiлувати.