Одіссея

Дам i тобi я пораду розумну, ii ти послухай:

Кращий вiзьми корабель i, дванадцять гребцiв спорядивши,

Їдь розпитати про батька, якого так довго немае, —

Може, почуеш од смертних що-небудь чи з уст Поголоски,

Вiсницi Зевса, що людям чуток щонайбiльше приносить;

В Пiлосi ради спитай в богосвiтлого Нестора спершу,

Звiдти у Спарту заiдь до русявого ти Менелая,

Вiн-бо останнiй приiхав iз мiдянозбройних ахеiв.

Тiльки почуеш, що батько живий i вернутися мае,

Жди цiлий рiк i терпляче усi отi знось неподобства;

А як почуеш, що вмер вiн, що бiльше його вже немае,

Швидше додому вертайся, до милоi серцю вiтчизни,

Пагорб могильний насип i похорон справ урочистий,

Все як годиться, й тодi вже вiддай свою матiнку замiж.

Потiм, коли ти закiнчиш i зробиш усе, як я радив,

В серцi своему розваж i в думках обмiркуй неодмiнно,

Як у господi твоiй женихiв повинищувать краще —

Пiдступом чи не ховаючись. Годi дитиною бути,

Вирiс ти з цього давно, не в такому-бо ти уже вiцi.

Чи невiдомо тобi, якоi Орест богосвiтлий

Слави зажив мiж людьми, помстившись на батькоубивцi

Злому Егiстi, що вбив славетного батька у нього?

Друже мiй любий, я бачу, ти й рослий удавсь, i вродливий,

Будь же вiдважний, щоб доброi слави в потомках набути.

Я ж на швидкий корабель свiй iти вже до друзiв повинен, —

Мабуть, давно iм терпець уриваеться ждати на мене.

Ти ж подбай про свое й над моiми подумай словами».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Так доброзичливо ти, мiй гостю, до мене говориш,

Наче до сина отець, i порад я твоiх не забуду.

Трохи зостанься ще тут, хоч i дуже ти в путь поспiшаеш.

Добре помийся у мене, дай милому серцю утiху,

Потiм, радiючи духом, на свiй корабель з подарунком

Пiдеш почесним; на спогад я рiч тобi гарну й коштовну

Дам, як друговi-гостю господар гостинний даруе».

В вiдповiдь мовить йому ясноока богиня Афiна:

«Нi, не затримуй мене, поспiшаю-бо нинi в дорогу.

Дар же, що серцем ласкавим хотiв ти менi дарувати,

Ще вiддаси, коли знов повернусь, – повезу я додому

Дар дорогий i щось гiдне й тобi подарую взаемно».

І непомiтно тодi вiдiйшла ясноока богиня,

Зникла, мов чайка та, в отвiр для диму, силу й вiдвагу

В груди вдихнувши йому, i про батька вiн бiльше, як завжди,

Мусив згадати. Думками своiми розмисливши добре,

Серцем жахнувсь Телемах, у гостевi бога пiзнавши.