Хмари

Перед ними за Днiпром з'явилась чарiвнича, невимовно чудова панорама Киева. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти iх стояла лавра, обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври ховались у долинах мiж горами пещери з своiми церквами, мiж хмарами садкiв та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква Св. Андрея, вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло неi Михайлiвське, Софiя, Десятинна… Подiл, вганяючись рогом в Днiпро, неначе плавав на синiй, прозорiй водi з своiми церквами й будинками.

Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих церков. Їх заквiтчала давня невмираюча украiнська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста…

Стоять киiвськi гори непорушно, заглядають в синiй Днiпро, як i споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче ii розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до iх слава старого великого Киева, поки знов заквiтчають iх потомки давнiх батькiв свiжими квiтками iсторii…

Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю до Киева.

Всi богомольцi, побачивши Киiв, попадали навколiшки, хрестились, молились i били поклони.

Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка. Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в руку.

– З якоi губернii? Якого повiту? З якого села? – розпитував митрополит кожного. – Чи всi ви пiдете в академiю?

Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступае в академiю, дехто просив у митрополита парафii на Украiнi.

– Роздiлiться! – промовив митрополит. – Хто йде в академiю – ставай по правий бiк, хто в попи – ставай налiво.

По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого пастиря.

– Добре, – промовив митрополит, – дам вам парафii й поженю вас на сиротах, за котрими я зоставив парафii.

Тiльки тут не Тула! Треба вам прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на шию! – промовив вiн, витягаючи кiнець здоровоi червоноi хустки, котрою була оповита шия одного хлопця.

– Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою, як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть. Тут попадi дуже зубатi.