Хмари

 – І тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дiм, а решту – так, як вiн казав. Воздвиженський сховав той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому свое слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий батько. Всi вернулись до хати. Всi неначе переродились, були веселi, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очi у землю, як жених брав ii за руку, й нiби крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на його. Одна Степанида була невесела тим, що Дашкович не просив i досi ii руки, а може, й тим, що не ii сватав Воздвиженський.

– А ми чули, що ви посватались у протоереiвни? – спитав Сухобрус.

– А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив людей.

– Навiщо? Недобре! Їй-богу, недобре! – тихо промовляв Сухобрус, просячи всiх за стiл i сiдаючи обiдать.

Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича.

– Чи ти чув новину? – гукнув Воздвиженський.

– Яку новину?

– Що я посватав твою Степаниду!

– А ти ж женишся на протоереiвнi?

– На якiй протоереiвнi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою Степаниду Сидорiвну – Сухобрусову дочку! От що!

– Неправда твоя!

– Бреши сам, коли не ймеш вiри.

Вже й мое весiлля швидко буде, i той новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись!

І Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там Дашкович побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця.

– А що, налякав тебе, га? – промовив Воздвиженський.

 – Йди ж мерщiй заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеряеш свою пальму. Так i вхопить якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля будемо справлять разом.

Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано, негадано. Вiн ждав сватання у протоерея. Воздвиженський своiми устами просив його навiть за шафера, а тепер скоiлось зовсiм iнше дiло.

– Одже ж ти й справдi капосний!

То було перше слово Дашковичеве, як вiн опам'ятався.

– Та чого ти стоiш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на твоi заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi посватать твою Степаниду?

– Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! – шепотiв Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у його дiвчини.

Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його вiтали як зятя.