Хмари

Вiн просто мiркував, як купець у крамницi перед покупцями, з котрого боку пристать i як почати рiч, так почать, щоб усе дiло загарбать в своi руки з прибиллю, щоб нiчого не втратить.

А Марта все сидiла непорушно та колотила холодний чай. Здавалось, що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не переговорить про заручини. Їi лице було блiде, брови й губи, трохи втягнутi, виявляли велику енергiю. Вона не змогла, не зумiла здержать злостi, i сльози закапали з очей.

«Треба починать дiло або втiкати!» – шепотiла Воздвиженському думка.

Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн побачив сльози на Мартиних щоках i тiльки подумав: «Яка вона добра! Яке в неi м'яке серце! Вона буде доброю жiнкою! – треба приступать!»

І вiн приступив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн оповiстив, що його справа в академii скiнчена, що йому час приступать до сватання, i вiн нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не думав, окрiм Марти Сидорiвни.

– Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! – промовив Воздвиженський.

Марта розридалась. В неi набралось слiз повнiсiнькi очi; вона була рада, що трапився випадок вилить iх, i бiльше не держала iх.

– Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! – промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, i вiн почав говорити без всякоi церемонii.

– Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своiми домами, з садком, з грунтом? – почав будущий зять.

– А так! В мене двi дочки, як ви знаете. Бiльше роду й не маю. Мартi дам новий дiм, що стоiть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цiм флiгелi! А по моiй смертi Степанидi зоставлю флiгель…

– Чи ми ж помиримось?

– Треба мириться… Тiльки ви знаете, що я своiх дiтей не зобижу. Що маю, те усе iх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох.

Схотять, продадуть чи подiляться, – про мене.

– Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, – промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. – Чи не можна, Сидоре Петровичу, всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова – золото! Шкода буде, як вони так i полинуть в повiтрi…

Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч.

– Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на паперi. Не заберу ж я всього на той свiт.