Хмари

І протоерей, його дочка, i ректор, i все начальство тiльки пороззявляли роти з того дива, почувши про заручини Воздвиженського з Сухобрусiвною!

Воздвиженський, побачивши, що вже сталось, як йому бажалось, що дорога в життi послалася перед ним так, як його думка того хотiла, просто покинув протоереiвну i, не сказавши й слова Дашковичевi, побiг раз раненько до Сухобруса.

Сухобрус пив чай з своiми дочками й тiльки що збирався йти до магазину. Несподiваний прихiд Воздвиженського дуже вдивив батька й дочок: вони вже чули про його сватання.

– Добридень вам, Сидоре Петровичу! – промовив Воздвиженський i кинувся обнiмати й цiлувать старого.

– Доброго здоров'я вам, Степане Йвановичу! – обiзвався знехотя Сухобрус, ледве одповiдаючи на його цiлування.

Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сидiли мовчки, ледве привiтались до його. Марта дивилась у свiй чай; ii чорнi брови дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорнi хмари. Степанида ледве осмiхалась i копилила своi тонкi губи.

– Давно я був у вас в гостях! – промовив Воздвиженський.

– Давно! – знехотя промовив Сухобрус i замовк, прийнявши академiчну позу i дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-пiд покришки самовара.

Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки сахару i котрий був холодний, як вода.

– Ваш чай, Марто Сидорiвно, зовсiм прохолоне, – зачiпав ii панич.

– Нiчого – те! Я люблю холодний чай, тiльки не люблю холодних людей.

Такий прямий i рiзкий одвiт дуже вдивив i засмутив Воздвиженського.

Вiн бачив ii завжди тиху, спокiйну, добру i вгадував, що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай i ледве мочила ложечкою губи. Їi великi очi були повнi слiз. Вона була сердита i ледве здержувала себе. Не стiльки гiрка кривда, як злiсть налила ii очi сльозами.

– В мене було такого дiла! Так багато дiла! Я оце скiнчив вдатно екзамени, мене зоставили бакалавром при академii. Вибачайте менi, що я так нечасто навiдувався до вас! – просив Воздвиженський, i в його голосi й справдi почулась м'якiсть i жалiбнiсть.

– До нас то й не було часу, а як до кого iншого, то й час знайшовсь, – промовив Сухобрус, дивлячись у вiкно проз Воздвиженського голову.

– От як Дашкович, то й дiло робив, i нас не забував, – промовила Степанида.

Воздвиженський бачив, що хазяiн i дочки такi холоднi, неначе iх хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совiсно анiтрошки! Його великi сiрi очi так само дивились смiливо.