Хмари

– А що? бачиш?

– Бачу! – обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жiнку, котра з золотими колосками на головi чогось пригадувала йому ерусалимлянку, невiсту «Пiснi над пiснями».

– Ой ви, дочки Єви! – сказав Дашкович, зiтхнувши й обертаючи очi на Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.

– Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чуеш? Давай грошi, та ще й зараз, бо не видержу!

І фiлософ мусив кидать Канта; вiн довго й не сперечавсь, потерся, пом'явся та й мусив доставать грошi.

Жiнка побiгла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотiв читати Канта, але в його в очах манячили золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми чорнi брови й очi жiнчинi. Вiн спробував писать лекцii i замiсть Канта втирив – Степанида, засмiявся сам до себе та й покинув роботу.

Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловiка. Вона сховала всi своi закупки, не похвалившись навiть перед ним.

– Хоч покажи, чого накупила, – сказав до неi Воздвиженський.

– Нехай iншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать менi, що купуеш, розказувать менi, що робиш, – одказала йому Марта Сидорiвна, вештаючись по хатi й не дивлячись на його.

Воздвиженський вгадав, що не вдоволив ii, одначе все-таки сподiвався од неi ласки й сякоi-такоi дяки.

– Марто Сидорiвно! я оце думаю покликать до себе сьогоднi ректора, iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв.

– Ти думаеш, а я не думаю, – тихо обiзвалась Марта.

– Чом же ти не думаеш?

– Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не гулящi.

Нехай лишень переднiше впораються.

Воздвиженський постерiг, що не вблагав своеi жiнки. Йому стало прикро й досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.

– Марто Сидорiвно! – крикнув вiн. – Я велю… я попрошу на сьогоднi гостей!

– Степане Йвановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв, бо я не буду коло iх панькаться. Нап'ються чаю та й додому поiдуть! – Марта промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од чоловiка.

Вона хотiла тим показать, що мае його слова нi за що.

– Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своеi жiнки нiчого такого!

– Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! – сказала Марта, подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве встиг розiбрать тi слова.

Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й надаремно.