Хмари

Мабуть, в самiм повiтрi розiйшлась од неi сила й енергiя, бо дитина без нiякого шуму прокинулась й закричала не своiм голосом.

Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг грошi й однiс жiнцi.

– На тобi на твоi капелюшi! – промовив вiн i оддав iй грошi.

«От i вибрав богомолку!» – думав Воздвиженський, одходячи в свiй кабiнет.

Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стаканi.

Зате ж Воздвиженському невесело пився чай того ранку.

Упоравшись, Марта пiшла до магазинiв, набрала собi на нову сукню доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з рожевими букетами; купила собi модний чiпок з жовтими розкiшними квiтками, котрi дуже приставали до ii чорних кiс i темних очей. Мiж тими рожами були пришпиленi золотi колоски пшеницi.

Вертаючись додому, Марта не втерпiла; забiгла до сестри похвалиться новомодним убранням.

Обидвi вони убирались перед дзеркалом, примiряли, оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, i було дуже гарне, i до лиця iм обом. Степанидi так сподобався чiпок з жовтими рожами й золотими колосками! Той чiпок так приставав до ii лиця, що вона вдвое покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець другоi руки чiпок, Степанида прожогом полетiла в кабiнет до свого чоловiка. Вона так само докоряла йому недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по модi i що вона одна аж почервонiла перед ними в своему допотопному чiпку.

Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбiгла в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце тiльки що взяв ворожий город i розбив вороже вiйсько.

– А що! чи бачиш, як у людей бувае! – говорила Степанида, тикаючи Дашковичевi то тiею, то другою рукою з поначiплюваними квiтками. – А бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись!

– Дивлюсь i бачу! – промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера.

Вiн зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала.

– Ти тiльки подивись, якi колоски, якi рожi! – казала Степанида й розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли.

– Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi.

– Тямиш ти! – i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той убiр, що незвичайно гарно приставав iй до лиця.