Хмари

– Так оце та Марта, що виросла пiд впливом “Печерського патерика” й чудовноi Братськоi iкони Богородицi?»

Того дня лекцiя його була така погана та поплутана, що студенти слухали, слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку нiсенiтницю, що сам аж за боки бравсь од смiху, переписуючи ii начисто.

Воздвиженський вернувся додому на обiд не зовсiм спокiйний. Вiн все назирав над жiнкою за обiдом. Вона бiльш мовчала, нiж говорила, i обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стiл.

Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, нiби за дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашне скiнчилось i що жiнка мае собi щось на умi.

Того ж вечора, розпорядившись у пекарнi, заколихавши дитину, Марта ввiйшла в кабiнет мужа. Хода ii була тверда, очi смiливi. Воздвиженський стривоживсь.

– Степане Івановичу! дай менi грошей, та ще й чимало! Вчора на вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi, тодi як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв.

– Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi.

– Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батькiвське поносила, що мала. Степане Івановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо треба!

– А як я не дам! – сказав Воздвиженський трохи сердито.

– А як менi треба? – одказала йому Марта ще сердитiше й голоснiше. – Я не дитина, зайвого не прохатиму.

Ти знаеш, що в мене в хазяйствi зайва крихточка не пропадае.

– То добре робиш! Коли б у тебе i на моди не пропадала зайва крихточка…

Марта зблiдла. Очi ii з блискучих стали матовi. Вона випросталась на весь свiй високий зрiст.

– То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти хочеш, щоб твоя жiнка ходила, як та обiрвана циганка! То ти хочеш, щоб я була смiховищем для людей!

Їi голос перервався. Од великого гнiву iй захоплювало дух в горлi. Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли.

В очах, в лицi свiтилась така енергiя, проти котроi насмiлився б йти тiльки той, хто не зумiв би того прочитать на ii лицi.

У Воздвиженського самi ноги подалися назад. За кожним словом вона пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола.

– Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в домi? Хiба я не маю права стратить на те, що менi треба?

І з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгла в спальню.