Хмари

Але Марта була не з такiвських: вона говорила, й говорила багато, а як бiльше сердилась, то бiльше давала волi своему язиковi. Голос ii був твердий, неласкавий, вiн все переходив на самi нижчi тони.

– Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього?

– Нема менi часу сердиться, – промовила вона рiвним твердим голосом.

В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила дитину. Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою, вислала ii на Житнiй базар. З пекарнi вернулась знов до стола й налила на ходi чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола.

Потiм вона покликала горничну й звелiла iй прибирать в покоях. Вона ходила по хатах i командувала слугами, мов той воевода вiйськом. Пiд ii оком, пiд рукою все приймало чистоту, все було в домi на своему мiсцi. Порядок виникав, де тiльки ступала ii нога кiлька ступенiв. Вона не присiдала до стола й не пила чаю.

Напоiвши чаем свого мужа, вона вскочила в його кабiнет. Безладдя в кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя в Воздвиженського в номерi.

Все лежало не на своему мiсцi. Книжки валялись на постелi й на подушках; одна подушка валялась на землi.

– Не зачiпай лишень там нiчого! Я не раз просив тебе, щоб ти не перекидала моiх паперiв.

– Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть.

– Нехай буде гидко! Що тобi до того! І не прибирай там, i не зачiпай! Ото яка чепуруха вдалась.

Невважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збирати книжки, складать iх докупи на стiл.

Воздвиженський вбiг до кабiнету.

– Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на своему мiсцi. Ти менi помiшаеш папери!

Змахнувши рушником подекуди порох, Марта вийшла з кабiнету.

Упоравшись, вона сiла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався i йшов на лекцiю, запихаючи в кишеню своi жовтi лекцii, од котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як i завжди вона робила, коли вiн куди виходив.

В його на шиi не було галстука, а з-пiд жилетки виглядав шматок бiлоi сорочки.

– Подивись лишень на себе в дзеркало та тодi вже вийдеш з дому, – сказала йому Марта.

Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав'язав шию.

Воздвиженський пiшов на лекцiю. На лекцii з його думки не виходило гнiвне й люте жiнчине лице.

«Так оце та смиренна, богомiльна купецька дочка! – вертiлось у його на умi.