Хмари

Я повинна знати, що ти заробляеш i що маеш. Я й досi за твоi грошi й одежини собi не справила, гостинця собi не купила! Я не бачила й якi твоi грошi, а ми живемо на моi грошi, що наймаемо нижнiй етаж.

– Чого ти до мене причепилась! Я тобi не буду нi в чому давать одвiта!

– Ба будеш! ба мусиш! – промовила вона так твердо, наступаючи до його, що вiн мусив оступиться назад. Вiн побачив, що не переможе ii словами й криком.

– Йди спать! – промовив вiн спокiйнiше. – Завтра буде доволi часу. Наговоримось, коли схочеш.

– Спать я пiду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програеш, то потроху. Своi грошi давай менi до схованки, бо я господиня в домi, я хазяйную; менi треба розмiркувать, скiльки стратить.

– Еге! то ти собi понашиваеш дорогих суконь, та сього, та того!..

– Не видумуй! Я маю розуму бiльш за тебе! Я знаю, що пошить i без чого можна обiйтись.

– Ну, Марто Сидорiвно! вiзьми лучче гiтару та заспiвай менi «Сизого голубочка» або «Соловейка»!

Цi слова допекли ii до живого серця.

Вона вийшла з кабiнету i пiшла до своеi кiмнати. А Воздвиженський довго ходив по хатi та все думав, як то трудно постерегти жiночу вдачу. «А я думав, що вона добра, як янгол, що вона буде покiрненька, богомiльна, як купчиха, буде грати та романтичнi пiснi спiвать».

Вже перед свiтом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний. Думка про те, що вiн дуже помилився в характерi своеi жiнки, не виходила з його голови навiть у снi. Вперше тiльки пiсля вiнчання вона так вимовилась прямо, виявила свою потайну вдачу.

Йому було дуже цiкаво побачить, яка-то вона буде завтра?

Воздвиженський встав рано. Надворi сiрiло осiнне небо, закрите важкими темними хмарами, сiрiв рiдкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла шипучий самовар i поставила на столi. Дверi з Мартиноi спальнi одчинились, i вона вийшла в широкiй сукнi й бiлiй блузi. Чорна густа коса обкручувала голову по-сiльськiй i була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський глянув на ii лице: воно було спокiйне, але люте, як i вчора.

Великi очi дивились смiливо й неласкаво, великi бровi не пiдiймались вгору i нависли на очi. Ямочка мiж бровами не розгладжувалась. Вона смiливо пiдступила до стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплi чаю перескочили через криси i полились на мисочку. В руцi не простигло вчорашне завзяття. Воздвиженський заговорив до неi; вiн боявся, що вона не буде говорить.