Хмари

Вона сiла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.

Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився, вгонивсь в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.

– Степане Івановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.

– То йди собi, а я трохи пограю.

– Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори твоi вибачать за твою жiнку.

Воздвиженський зирнув на ii лице. Їi брови, очi, стуленi мiцно губи показували, що вона хоче постановить на своему.

– Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром.

– Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! – промовила вона, i голос ii проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив ближче до стола i прислухався.

– Чого ти причепилась до мене! – промовив Воздвиженський до неi.

В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа.

– Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! – промовила вона, аж трохи крикнула.

Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.

Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: «Ну, Марта! ну, характер. Слава тобi Господи, що моя жiнка не така!» Воздвиженський тiльки що переступив порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.

– І скажи ти, на милость Божу! І нащо ти граеш в карти, коли ти бiльше програеш, нiж виграеш? – спитала вона так смiливо й наважливо, неначе судила його судом.

– А тобi яке дiло, що я там в карти граю, чи що? – обiзвався Воздвиженський.

– Як то яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до того, що мiй муж робить?

– А нема тобi дiла! Твое дiло он! Дитина, колиска та кухня!

– Менi нема дiла! – крикнула Марта, i ii великi очi стали ще бiльшi, а лице зблiдло. – Є менi дiло! – промовила вона голосно i з тим словом так стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна було нi кришки не вiрить.

Воздвиженський вперше догадавсь, що його жiнка мае не тихенький голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i велику силу характеру. Вiн хотiв зломить ii.

– Чого ти кричиш на мене? – гуркнув вiн басом.

– Кричу, бо ти винен! Де твое жалування? Чи ти давав менi його до рук? Чи я знаю, що ти маеш i скiльки маеш?

– Нащо тобi мое жалування?

– На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк.