Хмари

Побачивши таке лихо, Дашкович знов пiдiйняв палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обiдраним боком втекла в другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i зарiкалась з того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й европейськi генii! З червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i цiлий вечiр ставала в танцях якнайдалi од Дашковича.

На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою, правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов вивчить забутi танцi.

– Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська мисль! – промовляв Дашкович, утираючи пiт з лиця.

 – Одже за найважчими фiлософами Нiмеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, – говорив вiн, ледве одсапуючи.

Вже готували на стiл вечерю, як Дашкович тiльки згадав, що вiн не перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн нахилив голову, насупив брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось дуже цiкавого слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простятся до того кутка, де сидiла купчиха, i почав просити в неi пробачення.

Купчиха осмiхалась, говорила: «Нiчого, нiчого – те! То в танцях звичайна рiч». Але в думцi вона кляла фiлософiв. Сукня була дуже дорога й модна; ii уста осмiхались ласкаво, а очi лаяли, аж горiли!

– Що це ти так пiзно схаменувся? – спитала в його жiнка.

– Коли я тодi якось задумавсь! – промовив Дашкович. – Менi зовсiм не в думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють молодшi за мене!

Одначе, невважаючи на свое зарiкання, вiн мусив пiсля вечерi знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жiнка, а перед такими чарами ледве чи встоiть яка найтвердiша фiлософiя.

Степанида таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його високого чола, а чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв.

Тим часом поважнi гостi, встаючи з-за карточного стола, смiялись з Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те, i ii почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грае в карти, одначе квапиться грати.

Марта пiдступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: «А що, чи багато карбованцiв продув у карти?»

Їi рiзкий, неспокiйний голос, ii насупленi густi брови дуже вразили Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу своеi жiнки. Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.

– А тобi нащо? – тихо, але сумно спитав вiн у Марти.

– Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? – сказала вона тихо й одiйшла од його.