Хмари

Гостей бiльше не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяiном.

Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр жiнцi, та вiн тепер ii постерiг… Вiн ходив по залi, терся коло порога, та боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу, але все неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.

Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату.

Од моральноi втоми вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом неi пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим.

– Наробила ж ти менi сорому! – сказав Воздвиженський, i в голосi його задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.

Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом неi поменшало.

– Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й приiдуть, i нап'ються, й наiдяться.

– Як же я буду пiсля цього дивиться iм в очi?

– Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.

– Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на мое мiсце!

– Хто його зна, яке там твое мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не чула про твое мiсце.

Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.

– Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займаеш, i скiльки грошей достаеш, i де iх дiваеш. Я тiльки од людей перечула, що ти там десь i правуеш, i редактором.

В словах ii почувся докiр, але голос став тихий, звичайний.

Вона почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.

– Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.

– Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що менi було б усе одно?

– А менi здаеться, що моi дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для тебе.

– А менi здаеться зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради… Ти б менi розказав хоч з самоi цiкавостi!.

. А то ти ховаешся од мене, мовчиш, маеш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради. Чи я знаю, що ти заробляеш? Чи я знаю, де ти все те дiваеш? Чи ховаеш його дiтям, чи гайнуеш, пускаеш на вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маеш за темну купчиху… Та потривай! І я не така темна, як тобi здаеться!

Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною схопився кругом неi. Завзяття знов блиснуло блиском з ii темних очей.