Хмари

Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.

– Ой ти, Боже мiй! – крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. – До цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? – спитав вiн у Марти, згорнувши руки й дивлячись iй у вiчi.

Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.

– Скажи ти менi, на милость Божу, що з тобою сталось? – спитав у неi Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неi.

– Йди спати! – одрубала вона йому, сердито зирнувши на його.

– Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?

– Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!

Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:

– Ти камiнь, а не жiнка!

Вiн довго ходив по своему кабiнетi та все думав та думав… Вiн почував i бачив, що жiнка не тiльки що не покоряеться йому, але командуе ним, чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спускаеться й падае пiд Мартин черевик.

«Чи не вдiе чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його… Може, вiн своiм «Патериком» та патрiархальним впливом вижене з неi той дух вередiв».

Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома – жалiться на свою жiнку.

Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав. Вiн добре знав вдачу своiх дочок, але, покладаючись на свiй батькiвський авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить ii.

До пiвночi Сухобрус молився Богу за свою Марту, щоб Господь зм'якшив ii серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.

Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк не мiг приступить до дiла.

– Як сьогоднi погано надворi… – сказав вiн, потираючи руки, нiби од холоду.

– Сiдайте ж, тату! Чого ви стоiте?

Сухобрус не сiв i знов терся та м'явся… Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смiе сказать.

– Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi? Але я й сама до гостей не виходила.

– То-то й лихо, що ти не виходила… не послухала свого мужа…

Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.

– Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! – сказала Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.