Хмари

– Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в домi, вiн голова в сiм'i.

– Нехай вибачае. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня.

Сухобрус прийняв академiчну поставу й почав вговорювать нiби по-вченому.

– Марто! ти еси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам Бог так звелiв: «Жена да убоiться свого мужа», – так глаголе Святе Письмо. В домi повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звiдкiль вiе вiтер.

– Я це, тату, давно знаю.

А чи була ж наша небiжка мати у вас слугою? Чи не були ви рiвнi в домi?

– Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина – не нам рiвня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава. Вiн, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.

– Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаете змалку; ви знаете, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене були добрi.

Але до всього… не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?

– Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiймае на тебе руку…

– О! якби ще пiдняв на мене руку, то я б йому руку покусала, i добре-таки покусала б!

– Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобi правду. Але будь же тихiша; знай, коли змовчать, коли й обiзваться, а коли й стерпiть, – вмовляв Сухобрус свою дочку.

– Ви, тату, говорите до мене, наче до маленькоi, – сказала Марта, осмiхнувшись. – Вiн, тату, мене зневажае, мае мене за невчену людину, нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалуе давать менi до рук грошi. Вiн од мене таiться, а я од його не таюсь.

– Який тепер свiт настав! І все-то слiдкують, вислiджують!., кмiтять! Чи поважае, чи не поважае пак чоловiк! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цiлий вiк. Ой Господи! Що то далi буде на цiм грiшнiм свiтi!

– Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились.

А от я-то не оступлюсь од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.

Голос ii пiднiмався все вгору та вгору. Останнi слова Марта аж крикнула.

– Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен!

– Бо ви, тату, микаетесь, куди вам не слiд! Де два б'ються, третiй не мiшаеться, бо й третьому достанеться.