Хмари

– Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! – промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр'я до своеi хати.

Йдучи з лекцii, Воздвиженський забiг до батька в магазин i розпитав за все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла його Марта. Як не таiлась вона, але ii очi смiялись i на губах перебiгав осмiх. Вона навiть весело дивилась йому в вiчi, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумiв, що вона радiе, навiть трохи глузуе з його. Його брала злiсть, бо його принцип деспотизму в сiм'i й послухання жiнки Марта потоптала ногами.

Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки ii воля.

Смачно пообiдавши, Воздвиженський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i до чого вiн прямуе. То була його прелюдiя.

Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздвиженський приступив до дiла.

– І чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить Бога, не вбогi; маемо всього доволi.

– Отак i я, Степане Івановичу, думаю. Ми не вбогi, маемо всього доволi. Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п'емо чай, то сiсти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас е вже сiм'я…

– Ще й бiльше буде, – перебив ii розмову Воздвиженський.

– Само по собi, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство свое повести, як би якiсь плани зробить.

– Ти розумно говориш, Марто Сидорiвно!

– Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було в Киевi! Та й таких нiхто й не запам'ятае нiколи! І дядьки нашi багатi й розумнi, i наш батько, хоч i був бiдний, та з нiчого розвiв дещо! І ми розведемо, як будемо розуму держаться та пiдемо сухобрусiвською стежкою. От з нашого дому маемо дохiд… Час би дещо i в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки…

– А ти, Марто, хiба дещо придбала?

– А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок був за квартири заробiток добрий.

– Є там трохи зайвих грошенят, – промовив Воздвиженський знехотя якось.

– То оддаймо, що маемо зайве, в банк, – сказала Марта.

– Про мене, оддаймо!

І вони разом, неначе змовившись, пiшли в своi кiмнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грiшми.