Хмари

– Ого! та й ти чимало зiбрала з свого хазяйства! – сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.

– Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! – весело сказала Марта, пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. І вони посiдали любенько вкупцi та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi грошi. Грошей було чимало. Вони обое були дуже радi одно одному i, налiчивши чималу суму, зовсiм помирились того вечора.

– Завтра я сама одвезу грошi до банку, – сказала Марта.

– Про мене, й одвези! – одказав iй Воздвиженський, оддавши iй до рук всю суму.

– Яка шкода, що купецтво зовсiм занедбаеться в нашiй фамiлii, як помре наш старий батько! – сказала Марта.

– А справдi, велика шкода! Крамарство кориснiше, нiж наша наука. Як я завидую, як побачу купчикiв за прилавком в магазинi! В мене аж руки сверблять, щоб розгортувать крам та мiрять матерii аршином.

І Воздвиженський обперся обома руками об стiл, як роблять купцi за прилавком, почав мiрять аршином матерii на повiтрi. Всi його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе вiн стояв i справдi в магазинi та мiряв аршином матерii.

– Правда, Марто Сидорiвно, ми тiльки дурнiсiнько сердились?

– А правда, Степане Івановичу! І чого нам свариться! І нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашiй хатi.

Самi руки Мартинi налапали гiтару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гiтару. Самi пальцi почали брати веселi акорди, i незабаром гiтара задзвенiла в Мартиних руках, аж стiл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав пiдтягувать голосом.

– Заспiвай, жiнко, якоi-небудь! Давай на радощах згадаемо давнину!

Марта почала спiвать: «Катя в рощице гуляла». Їi голос, високий та дзвiнкий на високих нотах, вже трохи хрипiв на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мировi, Воздвиженський ходив по хатi, позакладавши руки в кишенi, й спiвав чудовим, дзвiнким басом. Пiснею скiнчилась мiж ними незгода, i настала в хатi мирнота на довгий час.

– Може, запросимо на цьому тижнi ректора й архiмандритiв? – питала Марта.

– А коли ти того хочеш, то й покличмо!

– Бо тодi якось зовсiм не випадало! Такий був час… зовсiм недобрий…

– Еге! зовсiм тодi не випадало! – сказав Воздвиженський та й замовк.

І довго вони балакали, грали й спiвали. Марта не втерпiла i того ж таки вечора побiгла до сестри.

– Сестро! чи ти пак знаеш, що мiй Степан Іванович став зовсiм iнший?

– Невже! – сказала Степанида.