Хмари

Всi його думки давно покинули землю. В останнiй час вiн линув думкою вже на тiм свiтi, десь в безкрайньому небi. В неясних, в розлитих формах йому з'являвся той свiт, нiби безкрае, глибоке, сине небо, де нiби плавали цiлi полки прозорих янголiв у легеньких ясно-рожевих, золотих i зелених убраннях, – де на чорних хмарах стояли дiдьки на митарствах. Митарства здавались йому якимись полiцейськими конторами, повними рогатих i хвостатих дiдькiв. В надзвичайнiй красi з'являвся йому рай з якоюсь брамою з щирого золота й срiбла, обсипаною дорогими камiнцями, а за тiею брамою вiн неначе бачив якийсь пишний садок з надзвичайним деревом i овощами, з райськими птицями, з зеленими левадами, де текли рiки з кришталю в золотих та срiбних берегах.

Вiн неначе вже бачив золотий престол на хмарах над тим чарiвничим садком, а од того престолу, наче од сонця, лився свiт, як од тисячi сонцiв. Як той пишний сон, що часом зоставляе в душi справдiшне почування, навiть пiсля того, як людина прокинеться, той чарiвничий рай манив його до себе якимись надзвичайно солодкими пахощами, надзвичайною гармонiею музики, святих пiсень, шуму кришталевих рiк. Сухобрус заслаб, а те дивне диво втишувало його муки, не виходило в його з голови, з серця. Почались передсмертнi муки, i душа його стривожилась. Вiн усе брав за руки то дочок, то зятiв, неначе боявся випустить чужу руку, неначе шукав чиеiсь помочi. Вiн усе просив позаслонять вiкна. Його голова все одверталась до стiни. Зятi й дочки не одступали од його, поки вiн i вмер.

Поховали дiти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очi й забули про його. Зятi таки зовсiм не тужили. А тим часом дiти заспiвали iншоi пiснi, як настав час дiлиться батькiвськими спадками. Ця дiляниця вийшла трохи чудна.

В залi Воздвиженського зiбрались зятi й дочки i прочитали батькiвську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флiгеля. Тiльки що Воздвиженський прочитав, що флiгель оддаеться самим Воздвиженським, як Степанида зблiдла, трохи не зомлiла i насилу опам'яталась.

– То це так, сестро? – промовила Степанида до Марта. – То це така твоя добрiсть? То це ти так направила ще за живоття небiжчика нашого батька, царство йому небесне, вiчний покiй! Я не знала, що так буде.

– Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вiчний покiй його душi! Я тут i сном i духом невинна.

– Не знаю, хто й винен. Хiба стiни та вiкна виннi.