Хмари

Ти взяла флiгель, ще й перину хочеш загарбать, – сказала сердито Степанида.

– Сестро! сама ти гнiвиш Бога й тривожиш батькiвськi кiстки! Чи то ж я узяла флiгель? Хiба ж не батько-небiж-чик, царство йому небесне, одписав менi його? – сказала Марта.

– Годi тобi, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобi батько? – промовила з запалом Степанида.

– То як же воно оце буде? – сказала Марта. – Або ти бери двi подушки, а я вiзьму перину з подушкою, або я вiзьму перину з подушкою, а ти бери двi подушки, – промовила Марта, не постерiгаючи помилки свого язика.

Дашкович пiдвiв голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогiзм, якого навiть не вигадала Давня Грецiя. Його дуже це вразило, i вiн почав гадать та мiркувать, по якiй-то формi стулила Марта таку штуку.

– Або ти, тату, iдь у лiс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти iдь у лiс, – сказала Степанида. – Та чого ти сидиш та думаеш? – гукнула вона на Дашковича. – Ми самi морочимось, а тобi й гадки нема! – І Степанида потягла Дашковича до перини.

 – Дивись! Що це? – спитала вона його.

– Перина, – промовив вiн спокiйно, пiднявши один палець угору.

– Перина! – передражнила його жiнка. – Сам ти перина! Подiли лиш мiж нами оту перину, тодi скажеш – перина!

Дашкович задумався i згодом промовив: «Нехай буде вам обом по пiвтори подушки i по однiй половинi перини».

– Хiба ж пак подушки цифри? Хiба ж iх можна дiлить так? – промовила Степанида з серцем.

– А чом же й не можна? Хiба ж перина й подушка, хоч i реальнi самi по собi речi, не можуть бути iдеями, котрi можна мислить, дiлить й докупи складать?

– Бог зна що верзеш ти язиком!

– Яке бог зна що? Хiба ж не ви вдвох недавно склали з подушок i перини дуже цiкавий силогiзм?

– Кидайте ви вашi перини й подушки та ходiм обiдать, бо вже вечiр близько, – сказав Воздвиженський i вийшов з хати. За ним вийшов i Дашкович, а за ними мусили вийти й iх жiнки.

І знов стало тихо в Сухобрусових покоях.

Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер i колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушiння, вляглась; сонце освiтило червоним промiнням руiни Сухобрусового добра, а павуки знов забiгали по закутках. І смутно дивився праотець Ное з синами з картини на людську суету i кориснiсть, на руiни недавнечко помершоi навiки жизностi.

На другий день пiсля снiдання знов одчинились дверi у флiгель, знов увiйшли дочки й зятi.