Хмари

Воздвиженський так само держав у руцi великий листок, списаний навкруги, i писав значки карандашем над тими словами, котрi назначували роздiленi речi. Дашкович так само примостився на скриньцi, не стерши пороху. Сестри знов почали дiляницю й приступили до постелi. Перина, як на злiсть, лежала, як та гора! Здорова, повна дорогого та свiжого пуху, а подушки, що лежали нарiзно, були роздутi i такi повнi, неначе всерединi були напханi не пухом, а набитi питльованим борошном. Марта пiдняла одну подушку; подушка була легка, як пiр'iна! Степанида пiдняла другу подушку; подушка сама аж пiдскочила вгору, наче м'яч.

Вони неначе дратували iх обох.

– Як же ми, сестро, подiлимось постiллю? – спитала Марта.

– Не знаю, сестро! Треба якось дiлиться, – одказала Степанида.

– Треба дiлиться, – машинально промовила Марта тi самi слова. – Бери-бо, сестро, двi подушки, а я вiзьму перину й подушку! – аж просила Марта.

– Нехай-бо вже, сестро, буде менi перина й подушка! – просила Степанида.

Воздвиженський слухав i бачив, що тому змаганню кiнця не буде, i сказав:

– Коли вже вам обом так трудно роздiлиться пуховиками, то ви зробiть так, як радив Василь Петрович.

Бо що фiлософiя скаже, то проти того нема чого суперечить.

І вони розбили всю постiль пополовинi: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовинi.

Роздiливши батькiвське добро, обидвi сестри посердились. Кожна з iх постерiгала, що багато дечого з батькiвського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили.

Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гостi одна до одноi. Зате Дашкович i Воздвиженський не вважали на непомирливих своiх жiнок i жили в згодi так само, як i переднiше.

Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своiх унiверситетських лекцiй йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Вiн був цiкавий не до однiеi фiлософii, i другi науки звертали на себе його ввагу. В його шафах i на столах лежали товстi купи паперу, списанi його рукою.

Раз була чудова тепла година. Вечiр був такий пишний, сонце стояло на заходi таке червоне та ясне, повiтря було таке тихе й тепле, що весь Киiв, все мале й велике, бiдне й багате, висипало з домiв надвiр. Царський садок, шосе над Днiпром, гори – все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роем вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори i, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича.