Хмари

Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою i виписував деякi мiсця. Вiкна в його кабiнетi були позачинянi. В хатi тхнуло папером i книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Днiпра неначе була десь захована для його пiд землею.

– Чи вже ж ти оце сидиш в кабiнетi? – крикнув Воздвиженський i плеснув у долонi, вступаючи в хату.

– Адже бачиш! сиджу! – обiзвався Дашкович i засмiявся. Воздвиженський, не розумiючий його, здавався йому зовсiм смiшною людиною.

– Ти смiешся з мене, а я з тебе! – сказав Воздвиженський.

 – Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квiточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворi!

І Воздвиженський пхнув рукою одно вiкно й друге. Повiтря, свiже як лiс, здорове як степ, так i полилось по кабiнетi. В мертву хату влетiв шум, гам, розмова живих людей, ворушiння живого життя. Сонце падало на межигiрський бiр i заглянуло червоним, кров'яним промiнням в кабiнет, облило рожами утвори давнiх, померших фiлософiв Грецii й Германii.

Блiде й схудле лице Дашковича помолодшало пiд тим лиснючим свiжим промiнням, навiть повеселiшало. Веселе сонце зiгнало густу тiнь дум з його поважного чола.

Дашкович заглянув у вiкно й промовив:

– І справдi, надворi гарно!

– Чом би пак тобi не пiти та не проходиться? І чого ти все човпеш, засиджуешся? І нащо ти мордуеш себе? Чи тобi не доволi того, що ти знаеш? Чи од тебе хто вимагае, щоб ти свiт вдивив своiми думками?

– Менi мало того, що я знаю… Менi треба бiльше! – сказав смутно Дашкович.

– І на бiсового батька все те тобi здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! – І Воздвиженський почав переглядать порозгортуванi на столах книжки. Там було багато усяких фiлософських, i слов'янофiльських – московських, i всяких книжок.

– І се, i те! І фiлософiя, i релiгiя, i народнi пiснi, i московськi писання, i украiнськi збiрники! І що ж оце за збiрники! І нащо вони тобi? Чи ти з цього хлiб iстимеш?

– Я, бач, задумав писати дещо свое… а тим часом складаю собi своi пересвiдчення, – промовив Дашкович несмiливо.

– Нащо тобi тi пересвiдчення? Чи ти з iх чоботи пошиеш, чи ти iх на грошi переведеш, чи ти iх з'iси, або вип'еш? – питав його Воздвиженський.

Дашкович мав його за легкодума i на його слова вважав, як на жарти.

– Степане Йвановичу! ти жартуеш… І ти ж належишся до категорii людей вчених.