Хмари

 – Борони Боже чого! Часом воно виявиться! Чи не знаеш, сестро, що вони там писали й палили? Може, що проти губернатора або…

– Якби пак проти когось! А то проти Бога! – сливе нишком сказала Степанида, озираючись до дверей.

– Ох, менi лихо! – аж плеснула в долонi Марта Сидорiвна.

– Чи молиться пак Богу твiй чоловiк? Чи ходить до церкви? – питала Степанида Сидорiвна.

– Щось не бачила, щоб вiн коли молився… а молитовника в його… й заводу нема! Хiба напам'ять.

– Еге! напам'ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила, водила до чудовноi iкони… Тiльки, сестро, нiкому не кажи.

Сестри розпрощались i нiби навiть помирились, переляканi страшним лiбералiзмом своiх чоловiкiв.

Тiльки що Воздвиженський переступив через порiг, як Марта глянула на його невеселими очима. Вiн одразу почутив кругом неi страшне полум'я, вже йому вiдоме.

– Скажи менi, на милость Божу, що ви там з Дашковичем пишете таке страшне, що аж треба було палить в грубi? Чи ви молоденькi, чи вам i досi в головi грае? Та в вас жiнки, та в вас же купа дiтей! Борони Боже якоi напастi! Та тодi ж ми пропащi з дiтьми.

– Де це ти наглядiла таких пропащих людей? Слава Богу, всi сидимо дома й хлiб жуемо. Що це ти верзеш?

– Ти сам верзеш! Що ви палили в грубi з Дашковичем? – присiкалась до його жiнка.

– Украiнськi пiснi.

– Та не дури мене, бо я ще не зовсiм дурна! Сухобрусiв не було дурних нi в Киевi, нi поза Киевом.

– Кажу тобi, що палили пiснi! Дашкович щось собi забрав у голову…

– О! бач! Я ж кажу, що було щось: вiн забрав щось у голову, а ти й нi!

– А я нi.

– А перехрести лиш свого лоба! – промовила Марта.

– А то навiщо? Дiдькiв не бачу кругом себе, нема од чого одхрещуваться.

Воздвиженський бачив, що його ж зброю проти Дашковича повернуто на його ж, та не знав, звiдкiль воно повернуто. Хоч вiн сам i встоював дуже за патрiархальнiсть, одначе вже далеко одiйшов од неi i хотiв ii накинуть на шию комусь iншому.

– Чого це такi думки прийшли тобi в голову? – спитав вiн у жiнки.

– А того, що я завтра iду в лавру i в пещери i хочу, щоб i ти iхав зо мною на прощу та помолився.

– То й поiду, коли тобi того заманулось, бо самiй тобi iхать не випадае: нiяково буде.

На другий день вранцi Воздвиженський мусив iхать з жiнкою до лаври, йти з нею в пещери.