Хмари

– Гляди лишень! Чи це в тебе в кабiнетi й образа нема? – сказала Степанида, оглядаючи стiни.

– Нема, бо ти не почепила.

– Бо ти не сказав! Мабуть, тобi не дуже його й треба, Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Тi фiлософськi книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти Богу? Скажи менi по правдi, ти хочеш запагубить себе, чи що?

– Молюсь, а тобi навiщо? Тебе я не запагублю ж!

– Та я так собi спитала… Завтра я поiду в лавру в пещери; Їдь i ти зо мною, прошу тебе!

– Їдь сама! Чого я поiду.

– Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокiйна, доки не побачу, що ти молишся Богу.

– То ходiм завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.

І на другий день Дашкович мусив проводить ii на ранню службу в Братствi, де була повнiсiнька церква прочан з сiл. Вiн приклався до чудовноi iкони i тим заспокоiв свою жiнку. Вона на своi очi бачила, як фiлософ хрестивсь, моливсь, цiлував чудовну iкону Богородицi.

– Це тобi наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? – казав Дашкович. – А сказать по правдi, сам Воздвиженський навряд чи вiруе в Бога, хоч колись i моливсь Богу серед ночi. Ти присiкайся лишень добре до його.

В Степаниди Сидорiвни почало болiть серце i за родичем. Як вона не сердилась на сестру, одначе дiло здалось для неi таким великим, що вона не втерпiла й побiгла до сестри, бажаючи спасти од вiчного вогню Воздвиженського душу.

– Здорова була, сестро! – сказала вона, вбiгаючи до сестри в горницю.

– Здорова була, сестро! – обiзвалась до неi Марта, роблячи якесь дiло й ледве повертаючи до неi голову.

– Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо нашi вченi чоловiки з великого розуму та в голову заходять.

– Та мiй не дуже-то вчений! Йому нiкуди заходить. Може, то твiй великорозумний заходить за розум! – сказала Марта.

– І мiй, i твiй! Обох я застала в кабiнетi… Чогось змагались, порозкидали книжки, навiщось палили якусь книжку… Щось у тiй книжцi та недобре написано, коли вони наважились потаенцi спалить ii в грубi, так, щоб i ми не бачили.

Марта насторочила вуха й почала ласкавiше слухать сестрину розмову.

– Може, вони що погане задумали, щось недобре писали… Бо тi вченi люди тепер часом i справдi за розум заходять, – промовила Марта й попросила сестру сiсти.