Хмари

– От такого фiлософа, як ти, я не знаходив ще нi в якiй книжцi!

– І якi то iдеi колись вилинуть з голов твоiх черкасцiв? – смiявся Воздвиженський.

– А може, й вилинуть. От подивись, якi чудовi пiснi украiнського народу позаписуванi оце недавно! От прочитай, коли ти зугарний! Яка висока поезiя!

Воздвиженський взяв у руки збiрник украiнських пiсень i почав читати голосно, дуже чудно й смiшно перевертаючи слова на руський лад. Його лоб зморщився. Було знать, що йому украiнське слово в книжках, в лiтературi дуже й дуже не подобалось! Вiн читав далi, i його брала злiсть.

– І пишуть же чортзна-що! І записують те, що треба б зовсiм скасувать, вигубити з корiнням i насiнням, – промовив Воздвиженський.

Його широке й плисковате лице почервонiло. Вiн схопився з мiсця, налапав цiлу коробочку сiрничкiв, тернув цiлою коробочкою об дверцi груби, другою рукою ухопив збiрник i вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши ii листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум'ям. Дашкович не стерпiв, одняв од його книжку.

– Що це з тобою сталося?! – крикнув вiн.

– Повикидай собi, брате, оцi iдеi з голови! Дашкович не сердивсь i тiльки смiявсь: вiн знав Воздвиженського як профана, як людину, зовсiм не поважаючу науки й принципiв.

– Потривай же! Розкажу я твоiй жiнцi, що ти тут робиш якiсь чари, що ти хочеш спротивиться самому Богу!

При тих словах Воздвиженський вийшов з кабiнету i встрiв Степаниду.

– Степанидо Сидорiвно! Чи ви пак знаете, що там дiеться в тому кабiнетi? – сказав iй на вухо Воздвиженський.

– А що? – спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очi.

– Та то ваш чоловiк в себе, в кабiнетi, мабуть, робить якiсь чари. Таке, таке оце менi плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на свiтi, й того нiколи не було. Перехрестiть лиш йому лоба та повезiть його в лавру та в пещери.

Воздвиженський мерщiй вибiг з покоiв, а Степанида прожогом побiгла в кабiнет до Дашковича.

– Василю Петровичу! Що тут у тебе дiеться? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?

– Адже бачиш! Читаю.

– А це що? – промовила вона, кинувшись до обсмаленоi книжки.

– Книжка! хiба не бачиш?

– А чого ж вона обсмалена?

– А тим, що Степан Іванович обсмалив ii, жартуючи.

– Щось воно та не так… Чого ж це в тебе в горницi тхне смалятиною?

– Бо навiжений Воздвиженський смалив книжку.

– Та нащо ж ви тут ii смалили?

– Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! – сказав Дашкович, аби одчепиться од неi.