Епоха слави і надії

Ти б змiг вiддати, наприклад, руку, якби натомiсть виконалося твое найпотаемнiше бажання?

– Я не вважаю розумним i правильним платити за успiх таку цiну, – Нiколас похитав головою. – Такий шлях в результатi приведе до краху. Але якщо домагатися, довго i чесно боротися – тодi можна з чистою совiстю насолоджуватися плодами своеi працi. В разi сера Альприма… – Нiколас задумливо провiв пальцем по губi. – Гадаю, ногу вiн втратив не заради мiльйонiв. Це була його данина Братству Дев'яти Невiдомих, щоб ввiйти до iх кола.

– Молодi люди, – окликнув iх цвинтарний сторож. – Вам чимось допомогти?

– Так, – кивнув Нiколас. – Ми б хотiли вiдвiдати. – Вiн осiкся, прикидаючи в думцi, як краще висловити свое прохання. Було б дивно говорити, що вони прийшли на могилу, де похована одна тiльки нога – Сера Альприма.

– Ох, – здивовано пiдкинув брови сторож. – Давайте я вас проведу. Що тут коiться останнiм часом, ви б знали, – вiн скрушно похитав головою. – Взагалi я не скаржуся, iз зарплатнею не дурят, у будиночку тепло, але ось нещодавно, сталася така iсторiя, думав вiдкину ноги, вiдразу пiсля цього зав'язав.

Жодноi чарки вiдтодi.

Нiколас i Ганна переглянулися. Було помiтно, що чоловiк явно нудьгував в компанii одних лише покiйникiв та невтiшних родичiв. Але слухати його було цiкаво, тим бiльше, що його розповiдь могла бути пов'язана з iх розслiдуванням.

– Вдень тут повно народу, а ось вночi я залишаюся насамотi. Матерiальних цiнностей i документiв повно, я вже мовчу про комп'ютери i всякий рiзний iнвентар.

Робота взагалi спокiйна, зазвичай нiчого в нас не вiдбуваеться. Сатанiстiв всяких, як на iнших об'ектах, у нас зроду не бувало. Бродять, правда, готи, але у нашого керiвництва з iх ватажком негласний договiр. Типу своiми непристойностями можете займатися, але майно цвинтарське не чiпати.

Так що вони тихо поводяться, – сторож зупинився, пiдiбравши iз стежини, кинутий кимось, порожнiй паперовий пакет. – Як i на будь – якому iншому кладовищi, ми тримаемо собак. Ранiше в нас iх було три.

Дворняги, але досить розумнi i робочi. Свiй хлiб iли не даремно. Вони постiйно сидiли на ланцюзi, бiля своiх будок. Ще у нас скрiзь камери спостереження, ну хiба мало що,ось так i живемо, – чоловiк розвiв руками. – А нещодавно я заступив на змiну i… Менi ще з вечора не сподобалося, як собаки поводяться. Вони постiйно гавкали i гавкали, я на них цикати замучився.

Ближче до ночi нiби замовкли, але ненадовго. Коли зовсiм стемнiло, вони почали сильно вити.