Епоха слави і надії

Так, що волосся дибки. Менi стало нiяково, я вiдв'язав одного пса, привiв до себе у будиночок. Нехай, думаю, тут ночуе, так спокiйнiше. Ну i лiг спати. Собаки потiм нiби угамувалися, все добре, i я заснув. Прокидаюся серед ночi вiд жахливого гавкiту i виття, чую – пси, якi на вулицi залишилися, прямо з ланцюга зриваються. Як згадаю, такий острах бере. – Сторож поспiшно перехрестився. – Дивлюся, а Джек, це той якого я до себе в сторожку взяв, хвилюеться якось, але доки мовчить.

Я в монiтор глянув i очманiв… Навколо нашого будинку фiгури якiсь напiвпрозорi блукають.

Силуети такi, ледве помiтнi, бiльше на людськi схожi. Я очам-то i не повiрив. Вирiшив подивитися, хто там бродить, взяв Джека за нашийник i на двiр. Вiн поводився дуже дивно, нiби слiд взяв – мов щура учуяв або що… Вийшли ми на ганок – нiкого. Тiльки пси виють жахливо. Джек встав i теж вити почав, протяжно, як вовк прямо. Я навкруги все обiйшов – нiчого не помiтив. Повернувся назад, глянув у камери, а силуети так i блукають. Що ви про це думаете?

Я знову на двiр, подивився вдалечинi, туди, де могили, та трохи не впав, – сторож сплескав руками. – Над кожною могилою по кулi висiло. Такi, знаете, розмiром з два футбольнi м'ячi бiло – сiрого кольору. Мене, як паралiзувало, стояв хвилини двi, витрiщався на них, а собаки тим часом зовсiм з розуму посходили. Джек помчав у бiк могил, потiм я i iнших псiв спустив. Дай, думаю, нехай розберуться. Вони спочатку загавкали голосно, а потiм замовкли рiзко.

Я пiшов до себе, все нiби заспокоiлося – нi шуму на вулицi, нi силуетiв на монiторi.

Ну, я заснув, прокинувся в шiсть вiд будильника, дочекався змiнника i пiшов додому.

– А що було далi? – З цiкавiстю запитала Ганна.

– Коли я прийшов на наступну змiну, дiзнався, що тим ранком могильники знайшли собак розшматованими. Вони всi були розiрванi, – чоловiк пригнiчено похитав головою, важко зiтхнув i подивився вгору, в сiре небо. Можливо, вiн думав про розтерзаних псiв, чиi душi зараз знаходилися десь там, за хмарами.

 – Я так i не можу зрозумiти, що за силуети i кулi тодi бачив. Розпитав наших мiсцевих готiв, так тi ще бiльшого жаху навели. Сказали, що в ту нiч чули з боку моеi сторожки, гучний людський крик – нiби вбивали когось.

Я нiчого такого не пам'ятаю. Може просто спав мiцно? Потiм з'ясувалося, що сталося з собаками i з цим сером… який Альприм.

– Що? – Здивовано пiдняв брови Нiколас.