Епоха слави і надії

– Можете розповiсти про лунатизм? – Запитала брюнетка з грубою, довгою косою.

– Лунатизм, або, як його ще називають сноходження, е досить рiдкiсним порушенням сну, при якому сплячi люди можуть ходити i здiйснювати увi снi якiсь дii. Їх мозок при цьому перебувае в станi пiвсна-неспання. Прокинувшись, лунатики зазвичай нiчого не пам'ятають. Цiкаво, що найчастiше таке вiдбуваеться з дiтьми, що пiддаються постiйному стресу, i з людьми, в станi клiнiчноi депресii.

– О так, – кивнула брюнетка. – Коли я була маленькою, мiй молодший брат ходив увi снi.

Було дуже жахливо. Нашi кiмнати знаходилися поруч, i я часто прокидалася через те, що на мене хтось дивиться, ще i це його шумне дихання, прямо мурашки по шкiрi. Вiн просто приходив i стояв навпроти мого лiжка, дивлячись в порожнечу, як в якихось фiльмах жахiв. У такi моменти я навiть поворушитись боялася – думала, хiба мало що. Вiн стояв так хвилин двадцять i йшов до себе, лягав назад у лiжко, а на ранок нiчого не пам'ятав. Я так i не звикла до цього, кожного разу страшно.

– Я десь читав, що е ще летаргiчний сон, – з деяким сумнiвом в голосi пригадав мiцно збитий хлопець у бiлiй сорочцi. – Таке i справдi бувае?

– Уявна смерть, – кивнув Нiколас. – Стан, при якому людина стае нерухомою, а всi життевi функцii хоч i зберiгаються, але значно сповiльнюються: пульс i дихання стають рiдше, знижуеться температура тiла. В лiтературi повно легенд про людей, що впали в глибокий, схожий на смерть, сон. Проте страшилки з книжок далеко не завжди вигадка.

Навiть сьогоднi, в столiття просунутих технологiй, лiкарi iнодi не розпiзнають летаргiю, i сплячих живцем вiдправляють в могилу.

Багато вiдомих людей боялися, що з ними станеться подiбне, а ось ви, – Нiколас обвiв поглядом зал, – повиннi навчитися долати своi страхи i тодi будете здатнi здiйснювати неможливе, вас почнуть поважати.

– Ви популярнi i у вас купа знайомих. Скажiть, що вас найбiльше дивуе в людях? – Пролунало питання з найвiддаленiшого вiд сцени ряду.

– Те, що багатьом властиво постiйно турбуватися про майбутне i згадувати минуле. Такi люди зовсiм iгнорують сьогодення. Живуть, нiби нiколи не помруть i помирають, нiби нiколи не жили.

На цих словах Нiколас вклонився публiцi. Пролунали гучнi оплески, в залi включилося яскравiше "денне" свiтло. Розбуркано обговорюючи мiж собою прослухану лекцiю, студенти вишикувалися в чергу, щоб дiстати автограф або фотографiю з Нiколасом, або i те i iнше вiдразу.