Епоха слави і надії

Пацiент з тих, хто вчинив "втечу в хворобу", – помiтивши здивований погляд Лангре, вiн пояснив:

– Так називаеться своерiдна поведiнка деяких хворих, переважно з числа пiдслiдних ув'язнених. Зараз покажу вам наочно, як це виявляеться. Алекс, – покликав того доктор. – Скiльки буде двiчi два?

– Три або п'ять, – тихим голосом вiдповiв Крамер.

– Яке сьогоднi число?

– Тридцять п'яте.

– Якого кольору снiг? – Поставив останне питання лiкар.

– Червоний, – все таким же безбарвним тоном вiдгукнувся пацiент.

– Вiдповiдi характернi своею очевидною безглуздiстю, – сказав лiкар. – Але хоч вони i "не потрапляють у цiль", уважний спостерiгач помiтить, вони майже завжди даються в площинi питання. Через це, все сказане хворим виглядае нарочитим i удаваним. Це вiдноситься i до дiй теж. Дайте йому цигарки.

Лангре простягнув Крамеру пачку i сiрникову коробку. Той дiстав цигарку i затиснув ii мiж губами, тiльки неправильно, а фiльтром вiд себе. З сiрниками сталася та ж iсторiя – Крамер спробував запалити iх зворотною стороною.

Не витримавши, Сiм'янин перевернув цигарку правильною стороною i пiдпалив вiд своеi запальнички.

– Крiм рiдкiсних виключень, пацiент невiрно виконуе всi найпростiшi завдання, проте загальний напрям дiй вiдповiдае метi, – продовжив свою розповiдь лiкар. – Такi хворi справляють загальне враження розгубленостi. Дивляться перед собою нiчого не розумiючим поглядом, скаржаться на головний бiль, або абсолютно апатичнi, або навпаки, наводять метушню: можуть несподiвано розсмiятися, злякатися i сховатися пiд стiл.

Спочатку такi пацiенти здаються глибоко недоумкуватими, але чим довше iх спостерiгаеш, тим очевиднiше стае, що в iх недоумствi i безглуздостi е система. Чи, як пишуть в книгах, "в iх безглуздi ховаеться цiлий метод", – лiкар плавним неквапливим рухом забрав у Крамера цигарку i, струсивши вуглинку, з клацанням вiдправив ii до урни. – Я не маю на увазi, що вiн спецiально прикидаеться, нi, це швидше несвiдома поведiнка, "втеча в хворобу".

– Моя мила дружина, моi чудовi дiти! – Раптом заголосив Крамер.

 – Хобi, грошi, робота – в мене було все! І раптом я опритомнiв в психлiкарнi, прикований до лiкарняного лiжка, – чоловiк схопився за голову. – Я плачу, б'ю кулаками стiни! – Крамер голосно хлипнув, по запалих щоках текли сльози. – Лiкарi говорять це загострення, але я, я, я… Просто не розумiю, чому все це зi мною сталося! – вiн рiзко замовк, опустив голову вниз, i так завмер, роздивляючись своi черевики.