Епоха слави і надії

– Хворий насправдi приголомшений нещастям, що звалилося на нього, вiн розгублений i не може знайти виходу iз ситуацii, що склалася, – сумно зiтхнув головлiкар. – Вiн в жаху вiд покарання, що загрожуе йому, i щиро хоче з'iхати з глузду, щоб не розумiти того, що вiдбуваеться i не брати участь у цьому. Все це наростае снiговою кулею, свiдомiсть руйнуеться i хворий вибирае найбiльш доцiльну, як йому здаеться, тактику поведiнки.

Вiн несвiдомо починае розiгрувати психiчнохворого i робить це саме так, як це уявляеться людинi, що не розумiеться на психiатрii, – нарочито безглуздо i перебiльшено.

– Здаеться, вiн заслуговуе на спiвчуття, – похмурнiв Сiм'янин.

– Мабуть вiн чогось дуже сильно злякався. – Задумливо протягнув Лангре.

– Саме так, – кивнув лiкар. – В нього виникло свiдоме або несвiдоме бажання тим або iншим шляхом, хоч би на якийсь час сховатися вiд навислоi над ним небезпеки.

– Вся справа в картинi, яку вiн отримав, – зрушив брови Стажер.

– Пiвроку тому Алекс Крамер попав до нас з гострим психозом, який розвинувся на фонi повноi вiдсутностi сну.

В будь – якому випадку, пани полiцейськi, моя вiдповiдь на ваше питання така, – лiкар перевiв погляд iз Стажера на Лангре. – Запевняю, що Крамер, не грае, не обманюе i не симулюе. Вiн дiйсно хворий. Жоден суддя не прийме його заяв або визнань.

– Дякую, що ввiйшли в наше становище, – Лангре потиснув йому руку.

– Всього вам доброго, – попрощався доктор. Слiдом за ним, з двох бокiв, притримуючи Крамера, пiшли i санiтари.

– Знову ниточка обiрвалася, – стиснув губи комiсар. – Доведеться шукати далi. Хто ж за всiм цим стоiть?

– Що такого ви всi наробили п'ятнадцять рокiв тому, раз досi боiтеся признатися? – З щирою цiкавiстю запитав Сiм'янина Стефан. – Вам же все одно нiчого не буде, термiн давностi збiг.

Проiгнорувавши його питання, Сiм'янин звернувся до Лангре:

– Дозвольте вiдкланятися. Менi пора дзвонити адвокату i звiльняти свою людину.

Стажер рiзко зблiд i перелякано округлив очi.

Вiн сховав в кишенi тремтячi руки i вiдвернувся, зробивши вигляд, що дуже зацiкавився кленом, що росте неподалiк.

Глава 10

Нiколас опустився на диван i задумливо перевернув кiлька карт. Наштовхнувшись на червову даму, вiн трохи спохмурнiв, зiтхнув i подивився на Ганну:

– Менi б хотiлося дiзнатися. – неголосно сказав вiн. – Яка ти насправдi?

– Та звичайна я, така, як всi, немае в менi нiчого особливого, – дiвчина посмiхнулася куточком губ.