Епоха слави і надії

 – Трохи романтична, вiрю в чудеса, добрих людей i в те, що всi нашi думки матерiальнi. Вiрю в долю, в те, що чоловiк i жiнка можуть пiдходити один одному, як двi половинки одного цiлого. Люблю мрiяти i забувати про те, який жорстокий насправдi цей свiт.

– Ти цiлеспрямована? – Запитав Нiколас.

– Так, принаймнi, намагаюся такою бути. Я завжди кажу те, що думаю. Напевно через це здаюся дивною, але… – Ганна задумливо прикусила нижню губу. – Але я не хочу позбавлятися вiд своiх дивностей, адже без них перестану бути собою – такою, яка я е.

А ще я довго тримаю людей на вiдстанi. Спочатку менi треба вiдчути людину, зрозумiти яка вона – тiльки потiм я зможу довiритися i пiдпустити ближче.

– "Своiх" людей я впiзнаю миттево, – похитав головою Нiколас. – До них не треба пристосовуватися i довго впiзнавати, щоб полюбити. "Своiх" вiдчуваеш вiдразу – неважливо, де i за яких обставин сталася зустрiч. Це, як удар пiд дих – вiдразу розумiеш.

– Неймовiрно. – Тепло посмiхнулася Ганна.

– Розумiеш, що ви однiеi кровi, – продовжив Нiколас.

 – Що це та людина, з ким можна роздiлити хлiб i пiти в бiй. А якщо ви раптом одного разу виявитеся по рiзнi сторони барикад i станете ворогами, то це буде честю, а не бiдою.

– Це означае, що в тебе багато друзiв? – Ганна сiла поряд з ним на диван, обдавши його квiтковим ароматом духiв.

– Звичайно, – широко посмiхнувся Нiколас. – Я дуже люблю людей, яким нiколи не подзвоню в три години ночi i не попрошу забрати мене на таксi. Я дуже дорожу тими, хто нiколи не звернеться з подiбним проханням до мене, – Нiколас дiстав з кишенi мобiльний i кивнув на нього.

 – Вони – моя опора. Тi самi розрiзненi крапки координат, по яких я впевнено будую свiй графiк. Це люди, з якими безпечно, з якими можна бути голим, бiдним, п'яним. Вони не дадуть менi впасти.

– Якщо тобi буде треба, – Ганна легенько торкнулася його руки, – скажи менi i я приiду.

– Приiжджай без запрошення, – Нiколас поклав свою руку поверх ii – по-дiвочi вузькою i крихкою. – Цього буде досить.

Вибач, – Нiколас вiдволiкся на повiдомлення. – З'явився ще один знавець карт, вмикаю прямий ефiр, – попередив вiн дiвчину.

– Привiт, Банда, – привiтався вiн. – Знову повертаемося до питання про незвичайнi карти. Зi мною в ефiрi людина, яка готова розповiсти нам щось новеньке про них.

– Так, – поважно кивнув з екрану телефона чоловiк середнього вiку. – Знайдена вами колода колись належала членам Древнього Індiйського Братства Дев'яти Невiдомих.