Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською)

– Ух ти! – здивувався я. – А ангар де ваш?

– А недалече, милок, – вступила в розмову стара. – Тут, недалеко. Всього-то хвилин тридцять лiском пройтися i на мiсцi будемо. – примружилася вона.

– Та що пiвгодини, швидше доберемося. – пiдхопив чорний кiт, облизуючись чомусь.

– У нас там все вже готове, – всю дорогу не замовкала стара. – Ми тобi припарки поставимо, масло змiнимо, метал настоянками отрихтуемо, iржу розчинемо i метал на цих мiсцях наростимо. Ми в цих справах багато що розумiемо. – шепотiло вона.

Скажу вiдразу, лiс то був той же самий – похмурий, холодний, вологий i темний. Гiлки все так само змикалися над трубою, не пропускаючи вниз свiтло, пiдлiсок закривав собою весь простiр мiж стовбурiв дерев. Ми йшли по зеленому тунелю. Менi навiть здалося, що начебто б саме для нас дерева розступилися в сторони, вiдкриваючи прохiд, але так i не розiмкнули гiлки над нами.

Я слухав неуважно стару, весь час озираючись по сторонах. Менi здавалося, що звiдти, через чагарники, з-за стовбурiв дерев, з темряви хтось за нами спостерiгае.

І спостерiгачiв там було дуже багато, вiдразу по кiлька за кожним деревом. Всi вони були злi i були готовi ось-ось вискочити i накинутися. Тепер я розумiю чому стара час вiд часу переставала розповiдати менi про свою механiчну магiю i шикала у бiк лiсу. Напевно, заспокоювала тих, хто там сидiв.

Коти простували поруч, гордо задерши хвости. Один праворуч, другий лiворуч вiд мене.

– А ось ми майже вже i прийшли, – вказала вперед стара.

 – Ось i наш ангар – хатинка.

Попереду щось замаячило, займаючи собою весь прохiд. То була звичайна дерев'яна хатинка. Звичайна та не зовсiм звичайна. Старе дерево у вогкостi поросло мохом. Єдине вiкно давно не милось, а дах, що був зроблений з очерету, потемнiв i вимагав замiни. Хатинка час вiд часу коливалася i з боку здавалося, що вона дихае.

– А як же ми там все помiстимося? – здивувався я.

– Про то не турбуйся, милок! – вимовила стара. – Ось, подивись.

 – i вона раптово засвистiла. Вiд ii свисту у мене вiдразу ж вуха заклало, а коли вона перестала – ще якийсь час я погано чув.

– Гей, дерев'яна, повернись до мене передом, до лiсу задом! – прокричала стара. У ту мить менi здалося, що я вже десь чув цю фразу, от тiльки де – все нi як не мiг згадати.

«Дерев'яна» затремтiла i, на мiй подив, почала пiднiматися. Хатинка пiднiмалася вгору, розштовхуючи собою в сторони гiлки, а де i самi дерева.