Вахмістр Штудер

Той Котеро родом з Юри, але в ньому вже не лишилось нiчого вiд француза. В середу вранцi вiн прибiг до розсадника й сказав, що в лiсi лежить Вiчi, застрелений… Хазяiн зразу послав його викликати жандармiв…

– А ти що зробив, як почув новину вiд Котеро?

Ет, вiдмахнувся Шлюмф, вони всi там перелякалися, що на них упаде пiдозра, – рецидивiсти ж. Але цiлий день було спокiйно, до розсадника нiхто не приходив. Тiльки Котеро нiяк не мiг угамуватись, поки хазяiн гримнув на нього, щоб перестав колотитися…

– А в середу ввечерi ти розмiняв у «Ведмедi» стофран-ковий банкнот?

– Так, у середу ввечерi…

Мовчанка.

Штудер лишив пачку «Рачi iеппе» коло себе на лiжку. Не питаючись, Шлюмф узяв з пачки ще одну сигарету, а вахмiстр простяг йому коробочку сiрникiв i сказав:

– Сховай. I те й те. Та гляди не попадися. Шлюмф усмiхнувся вдячно.

– Коли кiнчаеться робота в вашому розсаднику?

– О шостiй. У нас десятигодинний робочий день, – вiдповiв Шлюмф i квапливо додав: – Я взагалi на садiвництвi знаюсь. Наш бригадир у Тесенбергу завжди казав, що я маю до цього кебету.

I люблю це дiло…

– Мене це не цiкавить, – умисне суворо сказав Штудер. – А пiсля роботи ти зразу пiшов до села, до своеi квартири? Де ти мешкав?

– У Гофманiв, на Станцiйнiй вулицi. Ви зразу знайдете ту хату. Панi Гофман – добра жiнка… У них кошикарська майстерня.

– Це мене не цiкавить. Отже, ти прийшов до своеi кiмнати, помивсь, а тодi пiшов вечеряти. Чи як?

– Так.

– Отже, о шостiй шабашите. – Штудер видобув з кишенi нотатник i почав щось писати.

 – О шостiй шабашите, пiв на сьому, за чверть до сьомоi – вечеря… – Звiв очi на Шлюмфа. – Ти швидко iв? Чи повiльно? Дуже голодний був?

– Не дуже.

– Отже, ти iв швидко й о сьомiй уже скiнчив вечерю.

Штудер неначе втупив погляд у блокнот, але очi його бачили все. Помiтивши, що Шлюмпфове обличчя змiнило вираз, вiн розвiяв напругу начебто невинним запитанням:

– Скiльки ти заплатив за вечерю?

– Пiвтора франка. На обiд в Еленбергера щодня дають миску юшки, а хлiб i сир я приношу з собою.

Еленбергер за юшку вираховуе всього п’ятдесят рапiв, а снiданок вiн дае за так, бо Еленбергер завжди поводився з нами по-людському, ми його любили, вiн i говорить так хвацько, глянути – то старий дiдуган, i зубiв уже нема, але… – все це Шлюмф вимовив одним духом, наче боявся, щоб його не перебили. Та Штудер цього разу не мав охоти теревенити.

– А що ти робив у середу ввечерi вiд сьомоi до восьмоi години? – спитав вiн суворо.