Вахмістр Штудер

Якийсь там оперативник перевищив своi повноваження, i тепер його кличуть, щоб як слiд намилити йому шию…

– Ну, бувай, Шлюмф! – сказав Штудер. – Та не дурiй бiльше. Переказати вiтання Зоньi, коли побачу ii? Так? Ну гаразд, може, я тодi ще раз тебе навiдаю. Бувай!

Ідучи довгими коридорами замку, Штудер нiяк не мiг нi викинути з думки, нi витлумачити собi той погляд, якого кинув Шлюмф услiд йому. Так, було в тому поглядi здивування, але чи не чаiвся там на днi й безпросвiтний вiдчай?

Справа Венделiна Вiчi – вперше

– Ви… – слiдчий прокашлявся.

 – …Ви – вахмiстр Штудер?

– Так.

– Сiдайте.

Слiдчий удався низенький, худенький, жовтолиций. Лiлувато-рудий пiджак його був у плечах вимощений ватою. До бiлоi шовковоi сорочки вiн носив волошково-синю краватку. На масивному перснi з печаткою виднiв герб, i перстень справдi здавався старовинним.

– Вахмiстре Штудер, я, з вашого дозволу, хотiв би спитати вас, що ви, власне, собi надумали. Як це вам набiгло в голову самочинно – я повторюю: самочинно! – втручатися в справу, яка… – Слiдчий раптом затнувся й сам не знав чому.

Перед ним сидiв звичайнiсiнький оперативник у чинi вахмiстра, вже не молодий, досить непримiтний чоловiк: сорочка з пом’ятим комiрцем, сiрий костюм уже трохи торбистий, бо тiло, вбране в той костюм, розгладнуло. Чоловiк мав блiде худорляве обличчя, рот його прикривали вуса, аж важко було сказати, чи вiн усмiхаеться, чи дивиться поважно. І сидiв цей оперативник на стiльцi розкарячивши ноги, лiктями зiпершись на стегна й сплiвши пальцi.

Слiдчий i сам не знав, чому раптом почав величати його паном:

– Менi здаеться, ви, пане вахмiстре, повиннi розумiти, що перевищили своi повноваження…

Штудер усе притакував головою: так, звiсно, повноваження!

– Яку ви мали пiдставу ще раз вiдвiдати за всiма правилами ув’язненого Ервiна Шлюмфа? Звiсно, я охоче визнаю, що вашi вiдвiдини виявилися вкрай доречними, але це ще не означае, нiби вони належать до сфери повноважень оперативних органiв полiцii.

Адже ви, пане вахмiстре, служите вже досить довго, аби знати, що плiдне спiвробiтництво рiзних iнстанцiй можливе тiльки тодi, коли кожна з них дбае про те, щоб лишатися точно в межах своеi сфери повноважень.

Не раз, нi, вже тричi повторилося слово «повноваження». Штудер уже зорiентувався. Поталанило, подумав вiн: тi, котрi весь час козиряють повноваженнями, ще не найгiршi.