Крижане кохання ГУЛАГу

Нам же з вами вистачить просто того, що по факту Олексiй десь усерединi був упередженим нацiоналiстом, однак, звiсно, приховував це. І саме цей його поклик до «украiнського фольклору», як би це правильно назвав його батько, наголошуючи тим самим на неважливостi й примiтивностi того всього фольклору, став поштовхом до творчостi. Ну i ще мама. Вона потай писала украiнськi вiршi… Хоча мама Наталя не дуже ним опiкувалась, як i своiм молодшим, однак мала вплив на нього. Бо то ж мама, як нiяк. А в батька, дякувати Боговi, руки до нього не доходили.

А так би вiн iз нього вибив оцi лiтераторськi дурощi.

* * *

Усе почалося в п’ятдесятому з помпезного, семиповерхового яскраво-жовтого будинку на розi вулиць Ленiна та Михайла Коцюбинського[10 - Нинi – вул. Богдана Хмельницького. Пiд номером шiстдесят вiсiм тут розташовувався Ролiт – «Кооператив „Робiтник лiтератури”».]. Батько його тодi ще не пропадав увесь час посеред карпатських диких нетрищ в екзильному вiдрядженнi. А самому Олексiю тодi було всього п’ятнадцять.

Нормальний вiк, аби на щось спочатку втикати п’ять хвилин, а потiм затятися. Затятися бути таким само, як якийсь усмiхнений дядько у вишиванцi, що випурхнув iз тяжких дерев’яних дверей того будинку, немов щойно народжене немовля – з усмiшкою до вух.

Олексiю в тому трохи лисому дядьковi все iмпонувало: i та вишиванка (хлопець саме мав напередоднi розмову зi своiм сусiдом – Рачадою, котрий переконував, що все оте украiнське заразом iз мовою – тiльки дозволяють, i варто лишень йому того всього зректися, як сонце над ним засяе чимдуж), i та нескорена й непохитна усмiшка, немов наперекiр, а не з причини чогось (бо юнаку було п’ятнадцять i вiн самий був такий – затятий).

Олексiй того не знав, що то був голова Спiлки письменникiв Украiни – Микола Бажан власною персоною. Той самий, що за рiк до того, в сорок дев’ятому, отримав Сталiнську премiю за «Італiйськi враження». І тодi, можливо, Олексiева пiдсвiдомiсть також би хмикнула та проказала «лубочнiсть», i юнак би просто пройшов повз.

Однак вiн тодi лишень клiпнув пару разiв i, незважаючи на те, що мама вдома вже чекала його на борщ пiсля футбольного матчу, як укопаний став перед тими мастодонтними дверима.

З них несподiвано вийшов двiрник iз мiтлою, грюкнувши ними так, що iхнi скельця затремтiли й ледь не трiснули. Олексiй тодi наважився:

– А скажiть, – запитав, – що це за будинок?

«А тобi чого? – мав би презирливо вiдрiзати двiрник, й iсторiя на цьому б закiнчилася, так i не почавшись.